Місто - Карнавал

Глава 9. Ніби подружжя

 

Влад приїхав вже під кінець робочого дня. Задоволений, так і сяяв. «Сенченко уклав вигідну угоду. Дуже-дуже вигідну!» – читалося на його обличчі. Обійняв Аню, міцно притулив до себе, торкнувся губами щоки, прошепотів на вухо:

– Даруй! Термінові справи, мусив поїхати за місто. Повечеряєш зі мною?

Аби ж то все було так просто! З властивою їй потребою все розкладати по поличках Аня не один раз питала себе, що у неї з цим чоловіком? І навіть, не «яке майбутнє?», а саме «що це у них?». Коханням не назвеш, однозначно. Нема його, і вона ані трохи тим не збентежена.

Розрахунок? Так вона власні справи веде без його втручання та тим більше підтримки. Вона самодостатня, а коли й звертається до нього з пропозицією співпраці, так там йдеться про рівність позицій, і з його боку то не послуга, а вигода. Вона не прохач, він не благодійник. З таким же успіхом вона могла б шукати інвесторів серед інших партнерів. А останнім часом навіть у «Заради цього варто жити» участі Влад не брав.

І що в такому разі лишається? Зустрічей з Владом вона не те щоб аж надто чекала. Здатна була обходитися і без них тривалий час, але водночас і не шукаючи когось іншого для себе. Навіть думок таких не мала. Їй ніхто не потрібен. Дитина і робота заполонили все навколо. Але останнім часом цей чоловік все частіше з’являвся в її думках, а пам’ять зрадливо підсовувала спогади зустрічей у найнеочікуванішу мить.

Не планувати майбутнього. Насолоджуватися сьогоденням. Мабуть, в її ситуації це було правильним рішенням. Однозначно. А головне, обох воно влаштовувало. Жодних зобов’язань. Влад сильний, впевнений, спокійний, іронічний, імпозантний, ерудований – він бентежив її мало не з першої зустрічі. Він добивався її. Наполегливо, завзято, а її відмови, напевно, робили її ще бажанішою в його очах.

Просто поруч з ним вона відчувала себе захищеною та жаданою. Знала, що до нього можна звернутися за порадою, і це глушило шалене відчуття самотності, яке панувало всередині після втрати чоловіка. Він не ставив зайвих питань, а казав виключно по справі. Все ж його досвід ведення справ, переговорів не зрівняний з її. Власне, все вирішувати самостійно Аня взагалі почала лише після того, як залишилась одна. А Влад просто вчасно опинився поруч і підставив своє плече. Без вимог та умов. Не квапив її, дав час звикнути, що поруч у будь-яку мить, і це спрацювало.

– Я думала, ти хотів приїхати, бо в тебе справи. Адже казав серед робочого дня. Але вечеря сьогодні ніяк не вийде, Владе, на жаль. Моя няня вихідна.

– У тебе є няня? Я гадав, ти вже доросла дівчинка, – засміявся, не відпускає з обіймів, підступно провів долонею по спині: верх, вниз, ніжно торкнувся губами шиї.

– Припини мене зваблювати, Владе, – спробувала вивільнитися, та дарма, – я знаю, що ти це чудово вмієш, тільки сьогодні не той випадок. Мусиш розуміти.

– Ок, тоді поїхали до мене, там знайдеться, кому приглядіти за дитиною, – тільки тепер Влад відпустив Аню, сів на диван, у своїй манері вільготно закинув ногу на ногу, а руки в різні боки на спинку. – Я справді у справах хотів зустрітися, щоб ти розуміла. Просто терміново довелося все переграти. Наш проєкт, я дивлюся, вже дає не злі результати. Квітослава звіт висилала, гроші мені переказали. Результат мене приємно вразив. Тарас твій, як там його по батькові? Нічого більше не брав у розробку?

Аня усміхнулась. Звісно, для його рівня то копійки, але все одно було приємно, що він оцінив це капіталовкладення. Адже розробка Тараса справді виявилась вдалою. Запущено виробничу лінію, у них замовлень мало не на рік наперед.

– Щойно щось з’явиться, ти будеш першим у черзі для інвестування, обіцяю.

– Домовились, Анно. То як щодо моєї пропозиції?

До нього їхати з Артемом Аня теж відмовилась. Так, у неї не дитина, а циганча, до всіх готове линути, але все ж існує межа. Переймалася, що у незнайомій обстановці Артем все одно не дасть їй змоги усамітнитися, не зможе нормально заснути. Вони поїхали до неї.

Вперше.

Дорогою замовила роли на вечерю, ще заїхали в супермаркет, потрібно було закупити підгузки та дитяче харчування, Влад обрав пляшку вина на свій смак, не довіряючи тому, що є в Ані у барі. Ото вже сноб, чесне слово, нібито вона б для себе казна-що тримала. У Петра завжди стояла колекція гарних вин.

Вдома було тихо і тепло. Тьомчик погодився спокійно посидіти в манежі поруч з Анею на кухні, поки вона роздягалась, мила руки, чарувала над тим, аби нагріти йому овочеву пюрешку. Влад спостерігав за нею з цікавістю.

– Не бачив тебе досі мамою до пуття. Ти якась інша геть. Ніби не та жінка, яку я знаю.

– Впевнений, що знаєш мене? – поцікавилась, відволікаючись від малого, що завзято відкривав ротик, тягнучись за ложкою, яку Аня випадково відвела далі, ніж він міг дістати. Обурливий оклик малого примусив схаменутися, віддала дитині належне, усміхнулась Владу.

– Ну так. Більш-менш, певно, так. Можливо, не до кінця, але готовий продовжити вивчення.

– В такому разі не сиди істуканом, а накрий на стіл. Буде швидше. Тарілки там, – вказала шафку, – фужери оно висять. Можеш зазирнути в мій бар, глянути, що там є для чоловіків. Ти ж не любиш вино…

Новий обурливий «Иииии!» малого дав зрозуміти, що Аня знову відволіклась від головного, а саме годування Артема Петровича. Влад слухняно пішов накривати на стіл. Тепер вже Аня за ним стежила. З усього видно, не звиклий робити такі речі, де б він не був, йому стіл однозначно накривали. Але, в принципі, не скаржився, старався, усміхався, незадоволення не виказував. Дивно це все.



Лія Щеглова, Йєн Северін

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись