Місто - Карнавал

Глава 11. Нарада старійшин

 

У той день, коли Аня дізналась, що Агнеса донька Петра, вона відразу сказала Антону Веніаминовичу, що ставитиметься до неї виключно як до співробітниці. Жодного потурання. Свекор запевнив, що нічого більшого і не просить. Що повідомив виключно через те, що такі речі вона мусить знати.

– Твоя довіра важливіша, – сказав він тоді. – Та й Агнеса просила не казати до того, як ти приймеш її. Дівча хотіло, аби ти своєю волею взяла її.

Тож, що це було зараз? Вона кинулась серед ночі з дитиною за співробітницею? Чому б їй взагалі відчувати відповідальність за вчинки цієї нахабної малявки? Чи кинулась так, серед ночі, за, скажімо, Лерою?

Та Лера б ніколи й не утнула нічого такого! Виконавець середнього рангу, за межі дозволеного чи прописаного ні за що не вийде. Власне, подумки Аня цим у дівчині й була незадоволена.

Натомість ця креативщиця перспективна, трясця їй…

Ні, от про що треба було думати? Про що?

Коли вийшли з таксі, Аня вже точно знала, що буде робити. Сунула переноску з Артемом малій до рук, сама відчинила двері, пропустила дівча всередину. Все мовчки, не промовивши ані слова. Закрила двері, зняла пальто та чоботи, забрала з її рук сина, обережно поставила переноску на диван. Переконалась, що стоїть надійно та не вивернеться, якщо малюк ворухнеться. Стала обережно розстібати його комбінезон. Агнеса весь цей час так і стовбичила у передпокої, не наважуючись зайти всередину.

– Проходь, що заклякла? Голодна? Нагорі є вільна спальня, переночувати маєш де. Прийми душ, я поки організую тобі вечерю.

Тільки тепер вона ворухнулась. Зняла куртку, зараз на ній була чорна спортивна з капюшоном, повісила її на гачок, схилилася до кросівок. Коли роззулася та взяла собі капці, трохи пройшла вперед, стала оглядатися.

Тут Артем заявив, що його толерантності до ситуації все ж таки є межа. Знімання шапочки ще переніс стійко, а от екзекуції комбінезоном сказав своє рішуче: «Ні!». Розійшовся відчайдушним плачем: маленьких, маленьких ображають. Та принаймні можна було вже спокійно стягнути з нього комбінезон. Якщо, звісно, можна назвати спокійним стан, коли дитина волає на пів району. От і згодилася пляшечка з теплим молоком. Аня перевірила, що воно нормальної температури, та сунула малому.

На щастя, Тьомчик вдовольнився таким бонусом за прикрощі. Все ще гірко схлипуючи час від часу, смоктав молоко, а оченятка злипалися. Ніч брала своє. На Анине щастя малий добряче набирався вражень за день і вночі просинався украй рідко, даючи і їй змогу відпочити. Інакше точно довелося б ще нічну няню наймати.

Після того, як переконалась, що малий заснув, увімкнула в кімнаті радіоняню, а сама пішла вниз. Дорогою прихопила для Агнеси чистий рушник та махровий халат. Коли спустилася, вона стояла у вітальні перед каміном, розглядала фото Петра. Не на Аню ж вона витріщалася так?

– У них з мамою були складні стосунки. Ми рідко бачились. Ніколи вдома, весь час за межами будинку, десь у кав’ярні чи парку. Я і досі не знаю, що вони не поділили по молодості? Вона ж навіть на самоті нас ніколи не залишала! – мала обернулася, подивилися на Аню так, ніби чекала, що вона знає і зараз розповість.

Натомість Аня простягнула їй речі.

«Теж мені велика маніпуляторка!»

Це ж розмову відтягує, на жалість тисне. Невже гадає, вона геть сліпа і не бачить її наскрізь? А якою щирою здається, Голлівуд плаче…

– Мені Петро про тебе не розповідав, не те що про твою матір. Йди, приймай душ, речі у пралку засунь та запусти її, и спускайся сюди. Розмова є.

Мала підкорилася, понуро попленталась нагору. Аня ж полізла у сумку за телефоном. Ще мить ніби вагалась, але більше над тим, що саме казати, а не телефонувати, чи ні. Згодом розблокувала апарат та натиснула виклик.

Антон Веніамінович ніколи не ставив телефон в режим польоту. Специфіка роботи, про яку вона знала з першого дня знайомства з ним. Так, він не відреагував миттєво, глупа ніч, початок третьої, але дзвінок, врешті, прийняв.

– Антоне Веніаміновичу, треба, аби ви терміново приїхали до мене. Не можу казати телефоном. Але до ранку це не може чекати. Ви потрібні тут зараз. Я все поясню.

– Ти в порядку? Аню, що сталося? Артем?

– Я все поясню тут. Це справді важливо. Артем в порядку.

Тільки зараз вона стала розбиратися, чим нагодувати малу. Хтозна, скільки часу та там сиділа, чи вечеряла взагалі, коли пішла на свою «прогулянку». Як Агнеса спустилась, на столі вже стояла тарілка з бутербродами, декілька ролів поруч, залишок від вечері з Владом, якраз клацнув чайник.

– Сідай. Розказуй, – наказала їй Аня.

Виглядала Агнеса по-домашньому мило у пухнастому білому халаті з рушником на голові. Розпашіла, щоки червоні після гарячої води. Вона не пручалась. Сіла на стілець, опустила очі в тарілку. До їжі не торкнулась.

– Я хотіла довести тобі, що він мутний. Що щось приховує. Господи, та це ж неозброєним оком видно було! Як ти могла не бачити? Всім своїм виглядом заявляв: хочу кинути! Він відразу погодився, розумієш? Хіба це не було ознакою, що справді чогось боїться? Я сказала, якщо не принесе гроші, опублікую в інтернеті все про його мутки, навіть ні слова про угоду не казала, аби з тобою не провів паралелі. І він погодився їх дати. Навіть про суму не сперечався! Та це ж було очевидно, Аню!



Лія Щеглова, Йєн Северін

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись