На межі міста і лісу

ПОЛЮВАННЯ НА ЧУПОКАБРУ

 

Одного разу мене розбудив серед ночі воронячий крик. Гава здійняла такий галас, наче хрипла пожежна сирена.

Квітнева ніч була ще прохолодна, без поважної причини я б нізащо не вийшла на балкон в такий час. Але хіба такий крик буває без поважних причин? Невпинне: "Кар-кар-кар-кар!" — було мені вже знайоме. Таким криком ворона захищає від небезпеки своїх діточок. Мало хто може витримати, та не втекти від розлюченої матусі.

Дивно... Що ж сталося?

Перед моїм вікном метрів за десять росте алея старих тополь. На одній тополі кожного ранку можна побачити пару ворон. Мені завжди здавалося, що там їхнє гніздо, але кілька великих куль омели затуляють гілки і не можна побачити, чи є там якась пташина споруда, чи ні. Лише крик тривоги остаточно виказав гніздо. Діточок у ворон ще немає, мабуть матуся-гава намагається відігнати когось від кладки яєць. Але хто ж там на дереві?

Пильно вдивляюся в тополю — листя ще дрібне, гілки та кулі омели добре видно на тлі нічного неба. Що це? Що це?! На переплетенні тоненьких гілок повільно повзе якась темна пляма! Я починаю нервувати майже як хазяї гнізда, тільки не від жаху, а від цікавості: хто там може бути?

Дворовий кіт?

Але навіть невеличкий котик не втримається на таких тонких гілках.

Темний силует мандрує стовбуром під акомпанемент воронячих прокльонів, і я бачу великий пухнастий хвіст!

Схоже на білку... Білки обгризають бруньки та молоді пагони на деревах, люблять горіхи та насіння, але крім рослинної їжі не відмовляться від маленьких пташенят. Птахам варто пильно берегти свою кладку від пухнастої білочки!

Та якби на дереві була білка, гави – їх там дві, мабуть, батько та мати, — не відлетіли б від гнізда, та не кричали, а одразу перейшли у напад. Ворона більша за білку, її дзьоб — страшна зброя проти гніздового злодюжки. А ця "білочка" розміром як три білки! Не менша самої ворони. На місці хазяїв гнізда я б теж була обережна!

Голосні погрози та імітація атаки на відстані все ж подіяли. Довгаста темна істота з білячим хвостом неквапливо полізла стовбуром донизу. Я загубила її в пітьмі. Але ворона бачила свого ворога. Пара птахів перелітала з гілки на гілку, одна гава вказувала своїм криком та загрозливим тріпотінням крил, куди пішов злодій. Я принесла ліхтарик та посвітила на дерево. Гава-матуся зраділа, її крики стали більш впевненими (весь час кричала лише одна ворона, інша несла варту мовчки). Пройшло кілька хвилин, і стало зрозуміло, що злодій пішов. Ворона ще подавала голос, але зрідка, лише "для профілактики", без тої відчайдушної погрози, як раніше, коли птахи справді бачили ворога.

У мене лишалася єдина версія щодо особистості нічного гостя: куниця. Але хіба в куниць такий довгий хвіст? І звідки той звір поряд з нашим домом? Поряд є великий ліс, але досі у дворі не було ніяких куниць. Ніколи не чула, щоб хтось згадував про зустріч із куницею або полював на них в нашому лісі. Білок багато. Але куниця?! Дивна історія...

Наступного дня я шукала відомості про куниць та порівняла їх з тим, що бачила вночі. Справді, в куниці пухнастий "білячий" хвіст! Більш того, дуже легко виявилося визначити, що до нас приходила саме Кам’яна Куниця (Martes foina), російською — каменная куница.

Кам’яна куниця, яку ще називають "куна хатня" або "куна-білодушка" — назва через білу пляму на грудях, — єдиний вид куниць, який не боїться відкритих просторів та може заходити до людських поселень. Лісова куниця живе виключно в лісі, пляма на грудях у неї жовта, а не біла, її хутро м’якше, а отже — цінніше. Але набагато частіше люди стикаються з кам’яною куницею.

Цей хижак виходить на полювання вночі. Замість лісу віддає перевагу відкритим просторам з поодинокими деревами, каменистим пусткам звідси і назва виду. Полює та пересувається по землі. На дерева взагалі лазить рідко, хоча робить це вправно. Отже, мені пощастило побачити кам'яну куницю на дереві.

Коли ліс відступає і біля поселень з’являється пустище, туди приходить кам’яна куниця. Так само сталося і в нашому районі: між лісом та житловим масивом почалося будівництво. Яблучний та горіховий сади та багато дерев на алеях вирубали, відкрилися нові території для незвичних тут раніш приміських мешканців.

Кам’яна куниця нерідко влаштовує зухвалі набіги на сільські кролятники та курники. Куна, в принципі, всеїдне створіння. Окрім полювання на дрібних гризунів та пташенят в її раціоні значну роль відіграють фрукти та ягоди. Але найбільше куниця любить пташині кладки. Саме за свіжими яйцями куна хатня навідується до людських осель. Сполохані кури нервують нічного грабіжника, у куниці прокидається інстинкт хижака і тоді пухнаста істота перетворюється на страшного вбивцю-вампіра. Куниця вбиває в курнику все, що рухається, але не їсть, лише випиває кров птахів та складає здобич рядком. А потім спокійно ласує яйцями. Такий самий розбій куниця  може вчинити з кролями.

Коли на ранок хазяї бачать, що сталося, починається слідство: хто ж це був? Підозри одразу падають на звичних злодіїв-рецидивістів тхора та лисицю. Але пити кров та не їсти здобич не їхній "почерк". От і ширяться чутки про невловиму "чупакабру"-вампіра, який може високо стрибнути та зникнути десь на даху чи на дереві (чого, звісно не може зробити лисиця та інші наземні хижаки). А це витівки кам’яної куниці.



Эллин Крыж

Відредаговано: 03.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись