На самісіньке дно.

РОЗДІЛ 18

   Влад важко опустив пакунки на стільницю і обіперся руками об її край. Голова повисла додолу. Було важко. Доля, наче продовжувала гратися з ним. Чому саме ця дівчина опинилася тут? Вперше за довгий час він відчув безвихідь. А ще… Його тягло до цієї жінки. З’явилося нездійснене бажання попасти у паралельну реальність, де все по іншому, де він мав би вибір, де він дав би їй усе, на що вона заслуговує: взаємність, повагу, любов. Уже самі ці думки кололи голками усе нутро. Було витрачено не один рік, щоб прийняти жорстоку реальність і жити у злагоді із собою, але з появою Каті він знову почав шкодувати, що того дня усе не скінчилось…

 

   Його забрала швидка з однієї із численних вечірок, майже мертвим. Пощастило, що серед ночі в осередок їхнього гуляння увірвалися власники квартири, яким подзвонили сусіди, що вже не втерпіли галасу за стіною. Ті привели із собою полісменів. Гості почали стрімголов зникати, виносячи за собою більш слабших товаришів. У цей час Влад вже був без свідомості, десь у одному із загиджених кутків. Патрульні намагались привести його до тями, але після кількох спроб вирішили, що слід викликати швидку.

   Серце у нього зупинилось уже в лікарні. Можливо саме це дало йому шанс вижити, а ще те, що на чергуванні тієї ночі був Іван Гнатович. Передозування. Наркотик з алкоголем швидко зробили свою справу.

   Отямився через три дні і одразу ж захотів померти. Та йому не давали. Весь час чимось заливали та заколювали, легше не ставало. Іноді здавалось, що він таки помер і перебуває у пеклі, де з нього глузує всяка чортівня. За кілька тижнів повільно повернувся до реальності і вже у цій жорстокій реальності до свідомості нарешті дійшов діагноз, який розділив життя на дві частини…

 

   Її присутність він відчув одразу ж. Щоб не видати себе, швидко почав розкладати покупки.

- Владе, вибачте мені! Я перейшла межу,- почув він за спиною винуватий голос.

- Так, перейшли. Ви маєте поїхати звідси і почати нове життя.

- Нове життя? А яке воно, ви знаєте? Ви, сховалися від усього світу тут, де на кілометри жодної живої душі і вважаєте, що почали нове життя? – вона обійшла стіл і тепер між ними залишилось менше метра та далі ступити не наважувалась. – Я не знаю чому ви прийняли рішення жити самітником і нікого не впускати у своє серце, але очевидно, що тут ваш сховок не лише від згубливих спокус, а й від людей і будь яких відносин.

- Ви знову переходите межу…

- Так, переходжу, чорт забирай. А знаєте чому? У вас я вперше зустріла споріднену душу. Друга, який як ніхто інший розуміє мене і якого розумію я. З яким завжди знайдеться про що поговорити і про що помовчати. Але ви наполегливо тримаєте мене за бар’єром, не дозволяючи стати кимось більшим. Це тому, що я була наркоманкою? А відтепер є нагадуванням про минуле?

- Що?- чоловік нарешті повернувся і зустрівся із лютим поглядом, якого раніше не бачив.

- Чому ви так наполегливо тримаєте дистанцію? Тому, що я колишня наркоманка чи через нього? Адже він став причиною всього того, що сталося у вашому житті, а я просто ще одна наївна жінка, яку йому вдалося спокусити. Мабуть, вам неприємно бачити мене, бо відтепер я асоціюватимусь у вас лише із біллю.

- Зупиніться, Катю! Все, що ви щойно сказали повна дурня.

- Дурня, авжеж…

- Ніхто не винен у тому, що сталося зі мною у минулому. І ваше минуле тут ні до чого. Так, я був здивований дізнавшись, що ми маємо спільних знайомих. Але ніяких емоцій у мене не виникло, коли я почув їхні імена.

- У такому разі, чому ви не дозволяєте стати мені вашим другом?

   Дівчина зробила крок уперед і дуже повільно узяла Влада за руку. Не висмикнув. Це вже дивно. Навпаки, стиснув міцніше. Вони стояли так безкінечно довго і мовчки дивилися на свої переплетені руки. Було неймовірно страшно і так само приємно.

- Я хворий, Катю,- пролунало посеред солодкої тиші.

   Пролунало, наче кінцеве ствердження, як вирок чи постанова. Їхні погляди зустрілись. Його приречений, її наповнений страхом втрати того, що здавалось лише відшукала.

- У мене ВІЛ – позитивний статус. – Влад висмикнув руку, положив обидві дівчині на плечі, але не для того, щоб приблизити до себе, а навпаки відвести у бік, щоб обійти. Зробив кілька кроків і зупинився, відчуваючи спиною жалісливий погляд. – Не дивіться на мене так, співчуття я не потребую.

- Вибачте, - ледь чутно промовила дівчина. – Я лиш прошу вас, не тікайте, будь ласка! Поговоріть зі мною!

- Як же? Цієї інформації вам не достатньо, щоб зрозуміти чому я живу так, як живу?

- Прошу вас, Владе, поговоріть зі мною!

   Повисла мертва мовчанка. У повітрі з’явився дивний аромат. Запах напруження, вибору.

- Гаразд, ходімо у двір.

   Іти, іти і іти. Безкінечно довго і ніколи не зупинятись, ні про що не мізкувати. Лише крок, крок і ще крок. Такі думки вирували у Катиній голові, коли вона ішла поряд з чоловіком, якому схоже важко було не лише зупинитись, а й підібрати потрібні слова.

- У лікарні я кілька разів намагався накласти на себе руки,- нарешті розпочав він. – Мого рятівника ви знаєте. Ви йому теж завдячуєте життям. Мені здавалось, що продовжувати існування з таким діагнозом не варто. Я вважав себе приреченим. Але за час мого перебування у шпиталі Івану Гнатовичу вдалося переконати мене не поспішати покидати цей світ. Я дізнався про антиретровірусну терапію. На сьогоднішній день існує безліч препаратів, які дозволяють людям з таким діагнозом продовжувати повноцінно жити ще не один десяток років. Коли на порозі моєї палати з’явилися батьки, схвильований батько і заплакана мати, я вперше відчув, що хочу продовжувати життя. Але не знав, як відродити жагу до нього. Іван Гнатович порадив мені після виписки побути на одинці із самим собою, щоб пробачити собі і сказав, що рішення неодмінно рано чи пізно з’явиться. Так я опинився тут,- Влад обвів навколо себе рукою. – Ідея привозити сюди деяких пацієнтів належить також йому, а у мене з’явився хороший стимул продовжувати життя і при цьому допомагати іншим. Я став зовсім іншою людиною. Той Влад вам би не сподобався. – Він зупинився. – Ну, що ж, ви отримали відповіді на свої запитання?



Ліля Лужинська

Відредаговано: 24.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись