На вістрі леза

Ціна гри. Частина 4: Грабіжники різного штибу.

  Червоний від крові пісок. Безхмарне небо з безжально випалюючим думки сонцем. Навкруги майже абсолютна тиша, лише чути як вітер час від часу здіймає куряву пилу, закручуючись навколо поодиноких деревець. Страшна тиша. Від такої завжди хочеться кричати, аби тільки не чути її про­низливої безмовності. Рух вперед дається складно. Біль у нозі гулко відзивається з кожним кроком, а глибокий пісок запускає взуття в свої тенети й лише після тривалого супро- тиву знову дає їм побачити сонце. Він іде до розтрощеного обозу. Один із трьох возів з перекриттям стоїть на землі, припавши на один бік, а двоє інших лежать боком, середній майже повністю перетворився на щепи. У того, який ближче до нього, ще крутиться колесо. Раптом звідти доноситься стогін. У чоловіка спрацьовує рефлекс і в його руці відразу ж опиняється револьвер. Він чвалає по піску до возів, гото­вий до супротиву. Його вухо вловлює появу нового шуму. Він озирається назад. На горизонті стоїть курява, її здіймає кавалькада, яка швидко рухається сюди. Більше не зверта­ючи на неї уваги, він прямує вперед. З-під уламків середнього воза в агонії болю заіржав кінь, який, оклемавшись після падіння, виявив себе пораненим та абсолютно безпорад­ним. Чоловік чвалає ближче й помічає двох людей, які си­дять, спершись спинами на злощасні вози. Кінь поруч б’єть­ся в безсилих потугах підійнятися на розтрощені ноги. Но­воприбулий тут же позбавляє його страждань, і чисте, без­хмарне небо розриває від різкого звуку пострілу. Двоє на­правляють свою зброю на того, хто стріляв.

- Стійте! Давайте не будемо вбивати одне одного! - звертається він до них.

- А те що ви зробили з іншими, це не вбивство, так? - поцікавився огрядний вусань, намагаючись піднятися на ноги. - Поглянь на плоди вашої діяльності! Стільки їх лежить тут, поруч? П’ятеро, семеро? А скільки уже розтоптані кіннотою твоїх товаришів, паскудо? Скільки лежить в канавах, приси­пані піском? - чоловік окинув обоз поглядом, при цьому уважно спостерігаючи за діями двох супротивників. Біля нього дійсно лежало декілька тіл. Чиясь рука безвільно стирчала з-під сконалого коня, а поруч першого воза залишилася така кривава каша, що зрозуміти, що є її складовими, було просто неможливо.

- Ви стріляли в нас. Ми мали захищатися, - тихо відпо­вів він.

- Так? Ви, мерзенні бандити! Нас було двадцятеро! Двад­цятеро! Довбана армія! Ми мали покінчити з вами за всі лиха, які ви принесли в ці краї! - постраждалий підвівся на ноги.

- Ми захищалися. Ми бандити, але ніколи не вбиваємо без причини. Те, що ви влаштували на нас пастку - ваша робота, і ми не тримаємо на вас зла. Опустіть зброю і наш лікар вам допоможе, ви повернетеся додому. А там поради­те громаді не робити подібних жестів агресії супроти нас.

- Ні! Ми тобі так просто не дамося, дияволе! Хочеш вийти з цієї ситуації живим? Заговорити нас? Нас двоє, і ми тебе не боїмося! Так же, Тоні? Тоні!? - товариш вусаня з самого початку ледь залишався в свідомості, і рука з револьвером постійно ходила в усі боки в спробах точно навести на ціль. В тулубі з лівого боку у нього стирчав дерев’яний уламок, і постраждалий повільно, але без упи­ну стікав кров’ю. Його пальці намагалися сильніше обхопи­ти рукоятку зброї, але ослабла рука не змогла цього зроби­ти й револьвер глухо упав на розпечений пісок. Товариш помираючого тут же зрозумів своє становище й вистрілив у бандита. У відповідь пролунав і його постріл. На мить обох обвив дим і чад неякісного пороху, але як тільки він розвіяв­ся, кавалькада, яка саме дісталася до обозу, побачила, як чоловік, який стояв спиною до воза, повільно сповз додолу, а його ворог схилився над ним.

- Цього можна було уникнути, - сказав він.

- Та щоб ти здох, Піт Сендпейк, - помираючий плюнув кров’ю на кривдника, - душогуб і боягузлива собака! Горіти тобі... - його перервав розкотистий звук пострілу. Це пер­ший з кавалеристів, який підійшов до місця події, довершив діло свого товариша.

- Твоя реакція просто неймовірна, Піт. Можу заприсяг­нутися, якщо б твоя куля не була першою, він би потрапив у серце, а не в руку, - новоприбулий вказав на змоклий від крові рукав дуелянта. А потім вистрілив ще раз, але тепер у другого чоловіка, того, якого перший померлий кликав Тоні. Піт осудливо подивився на стрільця. Той лише знизав плечима.

- Не варто залишати свідків. Твоя любов до благород­ного збереження життя ворогам призвела до цієї підстави. Вони знали, де ми нападаємо, знали скільки нас, і знали яке у нас озброєння.

- Тим не менш, у нас майже немає втрат, а обоз, якщо ти не помітив, знищено. Я проблему створив, я її усунув. Але я прошу тебе не стріляти, у все що живе й дихає, Гек, без мого прямого наказу. Якби не твоя дурість, ми б з ними змогли домовитися!

- І ми б полишили ці злачні місця? Тому що нас люб’яз­но попросила охоронна фірма «Шовковий шлях»?

- Так. Рано чи пізно нам все одно доведеться змінити свої маршрути. І скоро вже час. Ми нічого не втратили б від цього.

- Ми маємо видоїти з цих багатіїв все, що можна, не будь я Гек Тейт! - мало не проричав бандит. - І де це ти вирішив проблему? Обоз пустий! Там не було нічого, окрім цих падлюк! - Гек з розмаху пнув ногою тіло вбитого. Піт невдоволено скривився чи то від болю, чи то від відрази.

- Зберіть зброю, патрони, годинники, одяг і проблема вирішена. Це звісно, не сейф з золотом, але цілком дос­татньо, - до них підійшов ще один бандит.

- Можна я вас перерву, панове? - ввічливо поцікавив­ся він.

- Чого ти хотів? - закричав на нього Гек.

- Джек, не зважай на нього, говори, - сказав нато­мість Піт.

- Я вже чув, що ви говорили про здобич, але скажіть, що робити з добром наших померлих?



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись