На вістрі леза

Ціна гри. Частина 5: Полювання

  Так ось наші герої дісталися до свого місця ночівлі й поставили табір. Бартолом’ю нарешті звільнився від свого тяжкого обов’язку, помітьте, ним же роздутої складності, й на радощах пішов шукати дрова для багаття й вже за десять хвилин повернувся у табір з величезним сухим деревом. Він хотів велично занести його до табору, але в дорозі геть зморився й не до кінця було ясно, чи то він поклав дерево на землю й завалився на нього, чи то дерево поклало його. Алонзо з Карлом зробили закрите кострище, потім юний любитель пригод напросився на ранкове полювання з Джеєм. Ерл оглядав підкови й вичесував коней, в жарт під­мовляючи їх завтра провчити своїх господарів за те, що вони ображають людину в біді, замість того, аби їй поспівчувати. Джордж нарізав м’ясо для вечері, а Джей розпаковував з сакв казанки. Грегорі зі зверхнім виглядом забивав шишка­ми свій маленький самовар, який невідомо як ухитрився весь цей час тягати з собою й навіть про нього забути. Потім вони з Алонзо довго сперечалися про дим і безпеку табору, але переговорити розумного й бундючного англійця було неможливо.

  Чим більше вступала в свої права ніч, тим ближче до багаття сидів Ерл й більш роздратовано молотив руками ко­марів, які так і линули до нього. Він, звісно, поспішно загор­нувся в ковдру, але біля багаття в ній було жарко, а далі від нього - комах ставало дедалі більше. Тому, він, зі стоїчним терпінням, відбивався від маленьких кровопивць, нічого не кажучи до своїх товаришів.

- Слухай, вони тебе ще не замучили? - поцікавився Бартолом’ю.

- Хто? - буркнув Ерл, голосно ляснувши по спині до­лонею.

- Цуліціди, напевне, - уточнив Грегорі.

- Цупі... хто? - перепитав Джей.

- Це научна назва комарів, між іншим, - підняв догори вказівний палець начитаний англієць.

- Я їх просто називаю падлюками, - підсумував ірлан­дець. - І я в порядку.

- Та щось не видно, - вів далі Бартолом’ю.

- Твої смішки мені допоможуть, лише якщо вони перем­руть від сміху, але з твоїм почуттям гумору вони швидше помруть від очікування вдалої вигадки, - уїдливо помітив Ерл.

- Ну й добре. А то я вже хотів запропонувати свою за­пасну сорочку та штани, але якщо ти такий злий, то сиди, хай з тебе трохи яду відкачають, - насупився рудань й заки­нув до рота сухар зі своїх запасів. Джордж запропонував йому бурдюк з сухим вином, розведеним водою. Той охоче погодився на частування. Алонзо тим часом встав і зник десь у нічній темряві.

- Куди це його понесло? - занепокоївся Джей.

- А, хто ж їх, мексиканців, розбере, - вкотре пробурчав Ерл, відмовившись від вина Джорджа, похитавши головою. Тим часом звідкілясь зачувся шум зламаних гілок і до багат­тя з тенет мороку вирвався Алонзо. Він приніс із собою добрячу охапку якоїсь блідо-зеленої трави з жовтавим цві­том. Відірвавши декілька стеблинок, він напустив на табір її відчутний різкий запах, який зачув навіть Джей, у якого з дитинства був слабкий нюх.

- Ой, Алонзо, що це таке? Аж ніс щипає, - поцікавився Карл.

- Це полин. Мене теж замучили комарі, а Ерла й подавно, я згадав, що бачив її, коли ми ставили табір, й приніс сюди. Треба розтерти її в долонях й натерти шкіру. Тоді кусати будуть значно менше. - Ерл спершу взяв одну стеб­линку, але подумавши, забрав майже весь пучок, принесе­ний товаришем.

- Взагалі-то краще робити відвар, але я не думаю, що зараз комусь захочеться знову діставати казанки, - додав Алонзо й під схвальні фрази товаришів також намазався травою й приліг на своє місце.

  Джордж досить спокійно за всім цим спостерігав, доки не натнувся на осудливий погляд Джея. Зітхнувши, він пішов до своїх речей та витягнув звідти пакунок, який належав Ерлу. Потім демонстративно вручив його ірландцю, винісши на простягнутих руках, так, неначе то був святий грааль.

- Мені здається, що це твій розмір, Ерле, - сказав він. Забачивши дорогі серцю речі, той аж підстрибнув в своєму здивуванні, і ненароком скинув з себе ковдру на багаття. Бартолом’ю та Г регорі одночасно кинулися його рятувати й голосно стукнулися лобами одне об одного, а Карл, який сидів навпроти ірландця близ багаття, від несподіванки за­валився назад, обливши себе вином. На щастя, Джей не зустрів на своїй траєкторії руху перешкод і врятував ковдру від вогню, який, слід сказати, мало не згас.

- Звідки? Звідки вони?! - мало не плакав Ерл, любовно цілуючи свого потертого капелюха.

- Ми з Джеєм вмовили торговця віддати бодай твій одяг. Все-таки він і так наварився, - посміхнувся Джордж.

- Дякую! Дякую! Е... почекайте. А чому ти віддав їх тіль­ки тепер? Мене мало не зжерли мерзенні кровопивці!

- Виховний момент!

- Якби я не був так втішений, то я б напевне дав би тобі по щелепі, як Грегорі Бартолом’ю, - пригрозив Ерл.

- То що, більше не будеш втрачати голову? Домовили­ся? - Джордж простягнув йому правицю.

- Хай йому грець! Я постараюся, - Ерл гаряче потиснув йому руку, а потім і Джею. - Не думав, що хтось за мене так попіклується, товариші. Вибили сльозу, їй Богу! - зніяковів ірландець.

- Карле, ти скупався не у всьому вині, що залишилося в бурдюку?

- Та ні. Ще є, - юнак підійняв його, аби Джордж по­бачив.

- Віддай нашому постраждалому, як компенсацію за комарів.

- Хех, мені б зараз кухоль пива, то хай би хоч всю ніч на мені сиділи, - мрійливо розвів руками Бартолом’ю й усі дружно засміялися.

  Зранку Джей з Карлом пішли на полювання. їхні очі пе­стив яскраво-помаранчевий світанок, а сонце ласкавими переливами вигравало в водах Вітряної річки, по берегу якої вони йшли. Біля іншого берега весело полоскотілося сімей­ство видр, а десь в деревах причаїлася якась співоча птиця.

- Кого будемо стріляти? Куріпку? - запитав Карл.



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись