На вістрі леза

Нуар

НУАР

  Тихий, невимовно темний і задушливий вечір під тис­ком величезного, глухого до людських страждань і криків міста. Шумні, неймовірно яскраві й водночас залиті брудом і кров’ю вулиці. Невеликий бар, захований в хитросплетенні проміжних вуличок, цих маленьких перемичок між блиском і багатством й бідністю та злигоднями. Типова для свого часу забігайлівка, що переживає наплив бідноти й лихого люду, спокушених поваленою завісою сухого закону, і потопає в темноті вузьких переходів. У набитому під зав’язку залі, се­ред перегуку лайливих фраз та філософських одкровень зву­чить приглушена музика. Бідні артисти з потертими від часу й попередніх власників інструментами видувають мідь з труб у відчайдушних спробах пересилити тиск натовпу скорбот­ним блюзовим мотивом. Тьмяне світло мерехтливих ліхта­рів перекриває завіса диму недоброякісних сигар різних виробників, у яких є одна спільна риса - здається, ніби вони роз’їдають не тільки легені й очі, а ще й душу. Неохай­ний бармен з втомленими від життя очима постійно проти­рає келихи закіптюженою ганчіркою. Чи у них немає інших справ, окрім цього, здалися їм ті келихи, тим більше, що більшості клієнтів давно все одно, що, як і чим в них будуть вливати, аби воно лише було хмільним? Але це не просто дурна праця, це, скоріше жест. так, захисний жест, втеча від реальності. Бармен ніби відсторонюється від усього бру­ду, який його оточує, проводячи цей свій дивний для звичай­ного обивателя ритуал. Поміж столів снує молода, але вже зі змарнілим обличчям та запалими від безсонних ночей очами, офіціантка. Майже кожен другий намагається ущип­нути її, чи за щось ухопити. Вона вже наскільки стомлена, що навіть не звертає на це уваги, мовчки лавіруючи з підносом серед натовпу.

  Колись блискуча дубова барна стійка, вифарбувана під чорний онікс, збирала біля свого облупленого й затертого столу різномастих відвідувачів бару, тих з них, хто пив найбі­льше, а тому не волів відходити від джерела вогняної води - бармена. Ось вибивала хапає одного з таких відвідувачів за шкірку й тягне через зал під радісне улюлюкання сонного народу. «Приходь сюди, коли назбираєш грошей!» - чутно з-за тонкої стіни настанову охоронця й голосний звук падін­ня та здавлений зойк разом з п'яним смішком.

  В самому кутку, опершись спиною на стіну, прикрашену зеленуватими шпалерами з витіюватими візерунками, си­дить понурий чоловік в типовому для міста чорному капе- люсі-федорі з м’якого фетру, який обхоплений широкою сі­рою стрічкою поблизу високих полів, та чорному плащі. Під його плащем видніється звичайний поношений діловий кост­юм, куплений десь за півціни, або може й взагалі викраде­ний у неуважного сусіда або товариша. Тим не менш, всі речі, хоча й не першої свіжості, були в доглянутому стані, а старанно накремлені туфлі з загостреними носками гово­рили про педантичну акуратність їхнього власника. Однак, сам чоловік виглядав досить погано. Розумне, красиве об­личчя з вольовим підборіддям і високим лобом осунулося від пережитих страхів та сильних переживань, його обрам­ляла місцями посивіла тижнева щетина, що говорило про недоглянутість, а з-під низько насунутих кущистих брів ви­зирали ледь тліючі вогники сірих, немов сталь очей.

- Гаррі, повтори, будь-ласка! - промовив він неслухня­ним язиком і підштовхнув у бік бармена чарку, яку до цього розсіяно вертів у руках.

- Джо, може вже вистачить? - відірвався від своїх думок чоловік і застиг з відкупореною пляшкою віскі перед прису­нутою до нього чаркою. Потім він повторив питання.

- А? Що?! Ні, давай, лий вже! - виголосив клієнт, не­обережним жестом виймаючи з внутрішньої кишені піджака гаманець, тричі до цього промазавши повз неї. Він витягнув звідти прим’яту купюру й кинув на стіл, впустивши при цьо­му з руки гаманця на стійку. Той відкрився, являючи присут­нім прикріплене до нього посвідчення детектива й виблис­куючий в тьмяному світлі жетон.

- Е... ее. так це ж! - почав було його сусід, вилупив­шись своїми залитими алкоголем очицями на посвідчення Джо, але той неймовірно хвацько ухопив його за голову й вдарив об стійку. На здивовані й невдоволені погляди при­сутніх він мовив:

- Цей невіглас сказав, що в нашому місті немає коман­ди з американського футболу, тому що тут немає справжніх чоловіків! - пояснив, хитаючись на стільці, детектив.

- А за кого він вболіває? - почулося поруч.

- Здається, за Денвер. Не розчув. Він уже цілувався... гик... цілувався зі столом.

- Який жах! Що ж ти його тільки раз вдарив? - сміялися відвідувачі й відпустивши ще декілька жартів, затихли. Бар­мен акуратно вклав гаманця Джо назад у кишеню піджака.

- Що ти робиш? Наливай, скоріш, - протягнув сло­ва Джо.

- Ти ж знаєш, що копів тут не люблять. Не відаю, що там робить ваш убивчий відділ, але бачу, що він вбиває тебе!

- Це життя нас вбиває, люди... Люди, згірше за звірів, Гаррі. Кому, як не бармену це знати? - проказав детектив і постукав пальцем по чарці. Гаррі нарешті підлив йому віскі, той випив його залпом і попросив ще.

- Слід би вже закінчувати на сьогодні. Ти хочеш упитися до смерті? - запитав бармен.

- Кажуть, мудреці, це ті, хто бачили тисячі життів. Я бачив тисячі смертей, хто ж я тоді, Гаррі? - здійняв очі до стелі чоловік, звертаючись явно не до свого співбесідника.

- Ти один із тих, на кому тримається ця вся купа бруду, яка нас оточує, одна із перепон, яка не дає їй розхлюпатися! Так що - руки в ноги та йди додому. З тебе вже досить, - сумно сказав бармен.

- Добре, Гаррі, як скажеш. До завтра! - промовив Джо, злізши зі стільця, при цьому сильно розхитуючись на місці. А потім він поволі посунув до виходу, час від часу натикаю­чись на відвідувачів. Перед самим виходом він мало не збив з ніг офіціантку, але тій пощастило, бо вона саме поверта­лася з порожнім підносом.



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись