На вістрі леза

Жорстока справедливість. Частина 3: Таємнича присутність

  Наступні три роки пройшли для Моріса більше, ніж ус­пішно. Змирившись зі смертю брата та розоренням його могили, як тільки завершився траур, він побрався з Амелією. Вона виявилася досить розсудливою та завбачливою дружиною, а тому посприяла, аби Моріс просунувся по ка­р’єрних сходинках. Якщо, звісно, можна назвати становлен­ня майже вільної людини з напівраба на Гаїті кар’єрою.

  За допомоги Амелії він познайомився з власником ко­фейної плантації, а по скільки Моріс був досить начитаним та ерудованим, як для звичайного роботяги, вони швидко потоваришували. Поступово старанний та надійний праців­ник отримував роботу більшої важливості та вигідності. А рівно рік потому, коли плантатор переїхав в Америку, став управителем його власності, а по суті - хазяїном.

  Тоді подружжя нарешті купило собі чудову й затишну садибу неподалік міста, і їхньому щастю не було меж. Морісу здавалося, що його життя стало безхмарним і жодні бурі йому не загрожували. Звісно, бували моменти, коли йому ставало дуже сумно. Тоді він любив повертатися у свій ста­рий будиночок і сидіти там на самоті. Особливо на річниці смерті брата. Амелія вже прекрасно знала ту його незвичну повадку, тож не особливо на це зважала.

  Був саме один із таких днів, коли Моріс волів побути на самоті. Уже виходячи зі свого старого будинку, він випадко­во зітнувся з тотон-макутом.

- Вибачте, вибачте, добродію! - опустив голову чоловік, знаючи, що для цих людей навіть косий погляд може стати приводом для убивства. Тотон-макут спершу замахнувся на нього величезним, неначе молот, кулаком, але передумав, поправив свої темні окуляри та сказав:

- Мені подобається твоя чемність, чоловіче. Гаїті може пишатися таким громадянином. - Моріс підняв голову, - О, так це ти! Та історія з братом. Як поживаєш? Чув, ти тепер справжнісінький плантатор, га?

- Так. Але мій брат помер сам, від отруєння. Тож, думаю, ви також добре пожили декілька тижнів на мої гроші. Роботи то виконувати не довелося. Тотон-макут знизав плечима:

- Те, чого ти хотів, здійснилося. Я попереджав, що тобі це не сподобається. Бувай здоровий, плантаторе, хоча... Накинеш мені трохи грошенят?

- Моріс дістав з-за пазухи купюру й віддав солдату.

- Долари? Ти дійсно багатій, - посміхнувся тотон-макут, і добряче хльоснувши його по плечу на прощання, пішов далі.

  Моріса ж охопили тяжкі роздуми. Невже це вони убили Роберта? Виходить, що, по суті, його убив він? А що ж тоді сталося з могилою? Навряд чи це було потрібно тотон-ма- кутам. Але що ж?

  Моріс прийшов додому надвечір абсолютно п’яним і без­сило впав на постіль. Перед тим, як заснути, йому на мить здалося, що кімнатою пролунали тяжкі кроки, але прислу­хавшись, він почув лише розмірене дихання Амелії, тож він спокійнісінько заплющив очі й віддався під владу Морфея.

  Наступні дні проходили досить буденно. Сніданок, ро­бота, вечірні справи. Проте одне непокоїло Моріса. Йому здавалося, що за ним стежать. Він не міг пояснити, чому так вважає, але був певен, що це так. Бідолашний часто роззирався в різні боки, став нервовим та нетерплячим. Ста­рався виходити з дому якомога менше. Несподіваний шум та нові люди полохали його. Часто, він не міг заснути цілу ніч, і аби не заспокійливі обійми Амелії, він би певно давно не знав сну.

  У цей час саме розпочався сезон дощів на Гаїті, тож Морісу приходилося не солодко. З кожною блискавкою він відчував чиюсь присутність, часом бачив тіні, а шелестіння дощу раз по разу ховало в собі тяжкі удари брудних підошов ніг по землі.

- Ти змінився в обличчі, зблід, осунувся. Що з тобою? - запитала якось у нього Амелія.

- Я вже говорив тобі, люба. Мені здається, ніби за мною постійно хтось стежить. Я нічого не можу вдіяти. Все одно відчуваю це! - на вулиці замиготіла блискавка і Моріс міг заприсягнутися, що бачив якийсь темний силует у вікні.

- Це дурниці, Морісе! Ну кому ми потрібні? Ти не злочи­нець, а крадії шукали б не тебе, а твої статки. Це вже не смішно. Візьми себе в руки, добре? Я тебе, звісно, кохаю, але не маю наміру й бажання постійно утирати тобі носа! - пригрозила йому пальчиком дружина. Моріс опустив голову й знову почув шаркання мокрих ніг по підлозі.

- Так, ти права, люба. Це все моя розпалена уява. Тре­ба вийти й трохи остудити голову, - погодився він і пішов через весь дім зі спальні до веранди, яку під час дощу ніби оточували напівпрозорі водяні стіни. Відкривши до неї двері, він хутко роззирнувся з них в усі боки, а вже потім вийшов назовні. Коли він опинився там, то майже впритул підійшов до водяної стіни, так, що вона ледь обдавала його легкими бризками теплої дощової води, то відчув неабиякий спокій та затишок. Моріс думав: «Я ж люблю дощ. Завжди любив як загадково гримить вдалині грім, як ласкає вуха шум води... А сама вода м'яка й тепла! Ну що в ньому може бути такого страшного?» - чоловік човником простягнув руки назовні й вони тут же з плескотом наповнилися водою. Він задоволе­но обмив нею своє обличчя і вперше за деякий час посміх­нувся: «Які дурниці я роблю. Засмучую Амелію. Все ж прос­то чудово! Кажуть, коли у людини все є, вона сама собі вигадує проблеми. От і Роберт так завжди казав...» Раптом на веранду напустився сильний порив вітру, і прочинені ним двері з голосним ударом зачинилися, а його самого добря­че обдало водою. Від несподіванки Моріса аж сіпнуло. «Не­наче нажахана котом миша, ну чи можна бути таким чолові­ком?» - невдоволено пробубнів до себе він. А потім, вирішив­ши піти назад в дім, він необережно повернувся на слизьких від води дошках і стрімголов вилетів з веранди назовні. На­магаючись утримати рівновагу на слизькій глинистій землі, він упав і зробив собі ще гірше, розпластавшись і й боляче забившись головою об каміння, яке огороджувало дві великі клумби з обох боків від виходу з будинку. Певно, на хвилину він відключився, бо виявив себе у воді, й прокинувся від того, що почав захоплювати її носом. Якось підвівшись, він почалапав до будинку. Пройшовши сходами, які він благополучно пролетів, коли послизнувся, Моріс зно­ву опинився на веранді. Спершу в нього трішки крутилася голова і він почував себе розсіяним, але його свідомість тут же проясніла, коли він побачив, що до входу в дім ведуть сліди, залишені чиїмись брудними босими ногами. Не тур­буючись ні про що, окрім Амелії, він кинувся в дім, мало не вирвавши з деревом замащену багнюкою дверну ручку. На вході він нашвидкуруч ухопив мачете, яке нещодавно точив у домі, й кинувся до спальні:



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись