На вістрі леза

Жорстока справедливість. Частина 5: Припарка для мерця

  З тої самої ночі Моріс не розставався з медальйоном, який йому дала тітка Бріджит. Ці події нагадали йому розпо­віді про мстивих духів, які поверталися з потойбіччя задля помсти своїм кривдникам. Так он чому була розрита моги­ла, он чому він відчував занепокоєння та страх, коли дух почав себе проявляти. Роберт, або те, на що він перетворив­ся, повернулося, аби покарати його за скоєне.

  Моріс не знав, що йому робити й шукав різні способи для захисту від духа. На щастя, той не поводив себе аж так агресивно, як тої ночі, тож чоловік мав змогу підготуватися до майбутньої небезпеки. Він намагався читати молитви, обкурював ладаном приміщення, ходив на сповідь, читав екзорцизми, ба, навіть викрикував їх у обличчя духу в пере- мішку з лайкою та благаннями. Найкраще допомагав аму­лет тітки Бріджит, варто було лише стиснути його в руці, як привид просто розтавав у повітрі. Але Моріс шукав додат­кові способи захисту від нього. І недаремно. Спершу Роберт лише погрожував йому, але потім. Один із інцидентів зас­тала Амелія. Моріс саме схилився над бухгалтерською кни­гою, сидячи за просторим столом у вітальні, коли навпроти нього нізвідки з’явився Роберт.

- А пам’ятаєш, як в дитинстві ми разом ходили ловити крабів на рифах, а ти мало не втопився і я врятував тобі життя? - запитав він, крутячи у руці новий оберіг Моріса, яким він хотів від нього захищатися - морський камінь з природним отвором - «курячий бог». Від несподіванки Моріс мало не впав зі стільця.

- Невже я так погано виглядаю, що ти кожного разу мало не падаєш без тями? О боже, мрець! Який жах! - скопіював жести Моріса Роберт. Але той перехрестився і почав бубоніти: «Ти заступник мій і притулок мій, Бог мій, на тебе надіюся.»

- Серйозно? Ти кличеш на допомогу? А чому, по твоє­му, він тобі не допомагає? Може тому, що відвернувся від підлого убивці?

- Не говори так! Я не вбивав тебе! Аби я знав, що так станеться! Роберте, я любив тебе, ти мій рідний брат, як ти не розумієш?

- Я? Не розумію? - дух в нападі злоби ударив руками по столу так, що той перекинувся. - Ти настільки любив брата, що за першим же словом дівчини, яку знаєш лише декілька місяців, замовив його смерть?

- Амелія ні в чому не винна! - крикнув Моріс. У його напрямку полетів канделябр, і він ледь устиг пригнутися. Ме­тал був кинутий з такою силою, що підігнувся від удару. - Досить! - Плантатор стиснув амулет, який висів у нього на шиї й дух щез. Тут же із бокової кімнати вийшла його дружина.

- Ти остаточно збожеволів! Ти зараз же збереш свої речі та підеш звідси! Я вже не можу цього витримувати. Лю­бов не варта того, аби ламати собі життя! - сказала вона.

- Амеліє. Я не розумію...

- Що розуміти? Я писала власнику плантації, тепер усі справи офіційно веду я. Йому жаль, що з тобою так сталося, але він чудово розуміє, що з майном та робітниками має працювати людина, яка може відрізнити справжнє життя від гри уяви!

- Але ж, люба... - мямлив Моріс.

- Не займай мене! - заверещала вона й вліпила йому ляпаса. - У тебе є твій старий будинок. Тепер ти знову жи­веш там. Я зараз же віддам тобі частину твоїх грошей і в тебе буде змога чудово сходити з розуму самотужки.

  Моріс упав на підлогу й намагався поцілувати її ноги:

- Амеліє, ти ж не можеш. Амеліє...

- Я даю тобі двадцять хвилин. Потім я кличу тотон-макутів. Вони то вигадають, що з тобою зробити. Бувай, «любий»! - сказала вона й кинула йому на підлогу обручку, яку було стягнула з пальця. Моріс безсило заплакав та забив кула­ками по дошках. Але Амелія вже не чула його благань. Вона не чула його з самого початку. Чи був сенс надіятися на те, що почує тепер?



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись