На вістрі леза

Жорстока справедливість. Частина 6: Пастка

  З тих пір Моріс жив сам у старому будинку, під гнітом спогадів та злісних нападок невгамовного привида. На вхід­них дверях у нього була прибита підкова, а збоку причеп­лені дзвоники. Він чув від європейців, що це відганяє духів. Кімнатка постійно окурювалася ладаном, у її кутках він роз­вісив в’язанки чортополоху, який дістав на заказ від тих же європейців, бо чув, що він також захищає від духів. Людей жахав шум і крики, які час від часу лунали з його дому. Взагалі, від Моріса тікали, як від чумного, а його дім обхо­дили по інший бік вулиці. Хоча, це було і не дивно. Моріс завжди мазався освяченими маслами, носив на собі три мішечки з сіллю. На його поясі були прикріплені мотузки з зав’язаними на них вузлами, на шиї висіло декілька амуле­тів, хрест, а також старий іржавий ключ. Ключ здавна був символом долі, і з його допомогою Моріс хотів повернути її в свої руки. В одяг було вшито клаптики паперу з якимись написами, а за пазухою він носив кістяного ножа для захис­ту від привида. Також він тягав з собою щось накшталт ди­мових шашок, які бувало ні з того ні з сього кидав поперед себе й тікав до свого дому.

  Якось він навіть бачив Амелію з новим плантатором та заодно й чоловіком. Вона навіть не глянула у його бік, що вибило його з колії ще сильніше, ніж раніше. А ще він стра­шенно й безпробудно пив. Мабуть, йому так було легше - ніхто не знав напевне. Але одного разу місцевий власник бару вирішив, що якщо у такого дивного клієнта за декілька місяців ще не закінчилися гроші на випивку, то він явно си­дить на горі скарбів, а тому перерив усю хатину нещасного. Того ж відволікали діти, яким злодій приплатив за те, що вони потягнуть його туди, де нібито бачили духа й чоловіка, який його з легкістю прогнав.

  Коли ж Моріс повернувся додому й зачинив за собою двері, то жахнувся. Його письмена, обереги, дзвіночки... Усе було недоладно розкидане, сплюндроване, а частина ку­дись зникла. Цей дім перестав бути захищеним. Моріс підій­няв свого стола й почав перебирати амулети, що висіли у нього на шиї. «Де ж він, де ж він...» - бубонів про себе він, знімаючи їх, і кладучи на дерево. «Ось, ось він! Я врятова­ний» - чоловік погладив затерті до блиску кісточки амулета тітки Бріджит. Йому треба було попоїсти, а в нього закінчи­лися масла. А раптом дух захоче отруїти їжу? Тому він з розпачем подався шукати свою бляшанку з маслом серед переритого добра на іншому кінці дому. «Так, а де ж воно? Невже ця сволота, яка мене пограбувала, прихопила й мас­ло?» - невдоволено бурчав у відпущену ним неохайну боро­ду чоловік.

- Давно не бачились, брате. - почув він з-за спини й, обернувшись, побачив привида, обплутаного чорним орео­лом. Моріс не зволікав і висипав сіль зі своїх мішечків так, аби навколо нього утворилося велике коло. Дух лише пос­міхався й повільно йшов до нього. Коли чоловік завершив, він з переможним тоном заявив:

- Тобі не пройти це коло, виплодок потойбіччя!

- І що ж далі? Де твій чудодійний амулет?

  Моріс судомно ковтнув слину й приречено подивився в другий кінець кімнати.

- Схоже, що ти в пастці, - підвів підсумок дух і недобре посміхнувся.



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись