На вістрі леза

Жорстока справедливість. Частина 7: Приречений

  Проминув день. Моріс все так і залишався під захистом кола з солі й нікуди не виходив. Ти часом дух ніс невпинну варту біля нього, і, ясна річ, прикладав усіх зусиль, аби той не заснув.

- Рано чи пізно ти звідси вийдеш, брате, - Роберт опус­тився навпочіпки. - А що як трохи подути на цю твою «непо­рушну перепону»? - Він не набирав повітря у легені, тому що їх у нього не було, але Моріс відчув досить сильний та швидкий потік повітря й хотів було пригрібати сіль назад, але вона залишилася на місці. Ні одна гранула цього білого порошку не посунулася бодай на міліметр.

- Таки працює, -  знизав плечима дух. - Але ж скільки всього не працює, - сказав він, вдаючи, що приміряє на себе один із захисних амулетів.

- Скажи, Роберте, навіщо це все? За що я так страж­даю? Ти забрав у мене все: дім, щастя, спокій, сон, мою молодість, - Моріс показав на посивілі пасми свого волос­ся, - що тобі ще потрібно?

- Зрозумій одну річ. Усе це забрав у себе ти сам. Я лише те, що має урівноважити цей світ. Життя за життя. Мені потрібне саме воно. І, як бачиш, воно ще в твоєму повному розпорядженні.

- Розпорядженні? - істерично засміявся нещасний.

- У тебе є вибір. Ти можеш дістати свого кістяного ножа й накласти на себе руки, померти тут від голоду, або ж розірвати коло.

- Людина, у якої я його купив, говорила, що ним можна вбити духа! Це правда?

- Розірви коло й перевір, - спокійно сказав Роберт й на його вустах заграла все та ж страхітлива посмішка.

- Ти так і не відповів. За що я так страждаю?

- Хм... Ти чув про кола пекла, які описував Аліг’єрі? А, звісно ж чув. Ти ще мені розказував, що ти випитав про них у священика. Ти пам’ятаєш, хто був на останньому колі, га?

- Зрадники... - прошепотів Моріс. Але хоча він і був розбитий, він ще не мирився з поразкою. І тим більше не хотів слухати духа. Як це так, у його бідах винен він сам? Моріс би не допустив такого. Слово «коло» нагадало йому про те, що його захисне коло - чудова зброя проти самого духа. Якщо б він кинув у Роберта жмуток солі, то виграв би собі декілька секунд і зміг би дібратися до амулета. А там... Він замовив європейцям книгу про духів. Він не програє. Ніяке потойбічне створіння не зможе його зупинити. Це не його брат. Це щось чуже, що прийняло його подобу, аби насолити йому. Він вище цього. Так.

- Ти щось вигадав, правда ж? Але ти слабкий. Ти не зміг протистояти вказівкам жінки, не зміг проявити наявність хребта й надалі. Чого від тебе чекати? - Моріс вагався.

  «Треба діяти. Ось він, той самий момент. Ну ж бо!»

  Як тільки наш герой хотів врешті-решт вибігти з кола, двері у хатину прочинилися. Дух зацікавлено спостерігав за ним. Моріс втупився туди, неначе заворожений. І в них з’я­вився... Роберт, його брат.

- Я сподівався, що знайду тебе тут! - почув він від две­рей і повільно осів на підлогу під дикий і несамовитий регіт привида. Останнє, що він побачив, було два схилених над ним обличчя. Обличчя, які він любив і щиро ненавидів усім своїм серцем і душею.
 



Окнемуан

Відредаговано: 30.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись