Надя у Країні Рожевого Зефіру

Подорож починається...

   У одному незатишному та не надто привітному містечку жила чемна Надя. У родині, де зростала восьмилітня дівчинка (дні народження вони ніколи не відмічали, проте Надя пам’ятала, що її свято зазвичай припадає на останній тиждень зими) завжди було погано з грошима. Тож не можна було не те що купити нову сукенку, добре наїстися траплялося не часто. Але Надя чомусь ніколи не сумувала. Вона була життєрадісною, творчою дівчинкою та завжди знаходила для себе якісь розваги. Чесно кажучи, розваг у містечку було небагацько. І всі вони були дещо жорстокі. Наприклад, місцеві діти дуже полюбляли кидатися камінням у тварин чи робити інші жахливі речі. 
    У Наді була велика родина, проте дівча наче зростало саме по собі. Ніхто не дбав про неї, і нікому вона не була потрібна. Як і майже всі місцеві діти, Надя любила вештатися біля Магазину – місцевого замку розваг. У Магазині було все (судячи з яскравих вітрин), але без грошей туди не пускали. Надя не мала жодної можливості потрапити всередину замку і відчути усі його чудеса. Проте, витріщатися на вітрини було теж вельми цікаво і за цим заняттям вона проводила майже всі свої дні. 
    Одного дня, дівчинка, як завжди сиділа на лавці біля Магазину, виглядаючи перехожих, що йшли повз. Надя махала ногами та прищурювала очі від сонячного проміння. Аж ось вона побачила жінку, яка направлялася у бік Магазину. Вона виглядала наче справжнісінька королева у короткій сріблястій шубці, на височенних підборах, з маленькою сумочкою в руках. Надю настільки захопила ця неймовірної вроди жінка, що вона не витримала і крикнула: 
- Пані, можна вас дещо запитати?!
Цей скрик злякав навіть її саму, адже Надя звикла вважати себе скромнішою. Проте, іноді ми дивуємо навіть самі себе. 
Як не дивно, королева відреагувала на цей зойк миттєво. Вона плавно повернула голову в бік нахабної дівчинки і приспустила сонячні окуляри.
Я тебе слухаю. – крижаним тоном промовила вона. Надя помітила як її світле волосся сяє у відблисках сонця. 
Червоніючи від сорому, дівчинка запитала:
– Скажіть будь-ласка, а вам не спекотно у такій шубці в теплу пору? 
– Колись ти зрозумієш, що одяг слугує не тільки для того, щоб захищати від негоди. – загадково відповіла на це жінка.
– А навіщо ж тоді? – щиро здивувалася Надя. 
– Для того, щоб дізнатися це, треба потрапити до Магазину. 
– Я б з радістю, але мене туди не пускають! 
– Таку гарну дівчинку? Чи не здається тобі, що це неподобство? 
– Так, але як цьому зарадити?
– Ну, здається я знаю як цьому зарадити – з цими словами загадкова жінка відкрила свою маленьку сумочку – Тримай, думаю цих грошей буде достатньо, щоб потрапити до мого королівства. 
– То ви, королева?! 
– Скажімо так, саме Я задаю там моду. 
– Задаєте моду? Але ви не королева?
– Дурненька, колись ти дізнаєшся, що це одне й те саме. Але для цього потрібно купити зефір.
– Який ще зефір? При чому тут зефір? – уже розізлилася Надя – Їй здавалося, що ця жінка грає з нею у якісь чудернацькі ігри з дивними каламбурами. – Я взагалі терпіти не можу зефір. 
– А доведеться полюбити. – спокійно заперечила жінка. – Ну-ну, не будь такою вередливою. Я розумію, що зефір не всім до смаку, але ти ж хочеш стати подібною до мене?
– О так, ви прекрасна! – не змогла заперечити їй Надя. 
– Тоді, тримай гроші та прямуй до Магазину. Купи найкращий зефір та з’їж його. А я чекатиму на тебе в королівстві. До зустрічі!
   Загадкова жінка пішла, зоставивши Надю з грошима в руках. Дівчинка ще ніколи не тримала ці дивні папірці на яких батьки забороняли малювати, проте щиро зраділа тому, що тепер її пустять до Магазину. Вона радісно почимчикувала у бік величезних скляних дверей, які, наче за помахом чарівної палички розчинилися перед нею (це були дійсно чарівні двері – вони розчинялися тільки перед тими, у кого були грошики). 
  Потрапивши усередину, Надя неймовірно захопилася спогляданням величезного простору з безліччю краму. Вона навіть на хвилинку забула про завдання, з яким її послала до магазину таємнича незнайомка. Люди сновигали туди-сюди з безліччю яскравих пакетів у руках, весело сміялися та їли смачнючі речі: солодку вату, різнокольорові пастилки, льодяники на паличках та пиріжки з начинкою. Аж ось Надя помітила стелаж з рожевим зефіром, що стояв віддалік. Радісно підлетівши до нього, дівчинка простягнула гроші продавчині:
– Пакетик рожевого зефіру будь-ласка! – крикнула вона.
Жінка повернулася і Надя впізнала в ній свою нову знайому.
– Ви що, розігруєте мене? – невдоволено пробурмотіла Надя – Ви ж назвалися мені королевою цілого королівства, а самі стоїте тут і продаєте зефір! 
– Тсс! Тихіше! Чого ти розкричалася, дурна? Ще хтось почує. Так, це я, але не варто привертати зайву увагу – врешті решт, яка різниця, хто продає зефір? 
– Але ж ви королева… – невпевнено спробувала заперечити дівчинка.
– Так-так, я знаю, що королеви не мають продавати зефір, але ж треба якось крутитися в наш час! І досить задавати дурні питання, бери зефір, ось. – Королева-продавчиня простягнула Наді омріяний пакетик. Та взяла його у руки і, не довго думаючи, роздерла упаковку, висипавши собі до рота добру порцію зефіру. 
Як тільки-но Надя проковтнула зефіринки, вона відчула як провалюється кудись в порожнечу з величезною швидкістю. Не встигла дівчинка оговтатися, як вже стояла у якомусь дивному місці, оповитому рожевим туманом. Цей туман був настільки густим та щільним, що Надя закашлялася. Солодкаво-неприємний запах який він, очевидячки, розповсюджував, примушував заплющувати очі та затуляти носа. Це наша мандрівниця і зробила. Проте, доволі важко іти з заплющеними очима, тож Наді довелося їх відкрити. Проходячи крізь рожевий туман, вона йшла у невідомому напрямку. Врешті очі почали сльозитися, а туман ніяк не кінчався. Надя вже втомилася іти, до того ж їй дуже хотілося їсти. Проте, окрім бридкого туману нічого не було. Вона навіть не могла побачити по чому йде, не кажучи вже про щось більше. Врешті дівчинка не витримала і сіла на поверхню по якій досі йшла. Рожевий туман ще щільніше огорнув її своїми солодкавими випарами. «Фе!» – подумала було Надя, помацавши драглисту масу під собою. Але відсмикнувши трошки липкої поверхні зрозуміла, що це справжнісінький зефір! Дівчинка почала жадібно наминати солодкі шматочки, але ніяк не могла насититися. Врешті вона так об’їлася, що від запаху та смаку зефіру хотілося блювати, проте не їсти його вже не могла. 
    Надя не знала скільки часу пройшло від того, як вона потрапила у дивне зефірне місце. Дівчинка звісно здогадувалася, що то було те королівство, про яке говорила жінка-королева-продавчиня, проте аж ніяк не сподівалася, що воно так жахливо виглядатиме. «А де милі будиночки, чарівні замки та феї з балами?» – в розпачі метикувала вона, – «не королівство тобі, а якась цілковита омана! А ця «королева» просто справжнісінька шарлатанка! Казала ж мені мама не розмовляти з незнайомцями. От тобі маєш»  – і від розпачу Надя голосно заридала. Вона сиділа на зефірній землі і безутішно плакала, поки не почула вдалині якийсь звук, дуже подібний до виску сирени. За хвилину вона побачила, як з рожевого туману з’являються дві постаті – це були два товстенькі куценькі чоловіки у рожевому вбранні. Особливо в їх одягу виділялися розлогі парусоподібні шаровари за які вони смішно перечіпалися, біжучи до дівчинки. 
– Ось вона, порушниця порядку та громадського спокою! – накинувся перший на Надю. 
– Безсоромниця! Як можна плакати в королівстві Рожевого Зефіру! Найпрекраснішому королівстві в світі! 
– Вибачте, я не знала, що не можна плакати – спробувала виправдатися дівчинка.
– Правило під номером 2, встановлене королевою! 
– Я знаю її! Знаю вашу королеву! Вона сама запросила мене до свого королівства і ось – я тут! 
Королева запрошує всіх, адже вона не любить незваних гостей. Певно, ти підійшла під її стандарти – трошки розчулився один з товстунчиків. – Ну що ж, раз так, то нам доведеться доправити тебе до королівського палацу прямо до нашої Величності!
– О, це було б чудово! – зраділа Надя. 
Товстуни повели дівчинку до машини, що була дуже подібна до поліцейської, але рожевого кольору. 
– Сподіваюся, у палаці мене пригостять чимось, окрім зефіру – висловила надію Надя. 
– Ти що! – спаленів один з охоронців порядку – Навіть не думай говорити це королеві! У нас всі полюбляють їсти лише рожевий зефір її виробництва! Іншої їжі ми не визнаємо.
– Та ми її навіть не уявляємо! – підтакнув другий – Придумаєш ще! 
Надя вирішила, що краще вона мовчатиме. Принаймні поки що. 
Врешті, вони приїхали до палацу королеви. Він був чимось подібний до рожевого будиночку ляльки абощо. Надя здригнулася, уявивши, що їй доведеться провести в королівстві ще якийсь час. 
Промайнувши разом з наглядачами охорону, Надя потрапила до покоїв королеви. На її величезне здивування, стіни кімнати були пофарбовані у бордовий колір, та й взагалі, дівчинка не помітила ніяких ознак рожевого тут. Королева у довгій сріблястій сукні вже прямувала до неї і на радощах розцілувала гостю в обидві щоки:
– О, моя люба! – радісно привітала її королева – А я вже зачекалася! Ти так погарнішала з тих пір, як ми бачились востаннє. Певно, повітря королівства на тебе позитивно впливає! Може хочеш чаю з зефіром з дороги?
– О, дякую! З превеликим задоволенням. Тільки я мабуть не буду зефір, щось я вже переїла його останнім часом.  
Краєм ока Надя побачила як товстунчики за її спиною стурбовано перезирнулися, переминаючись з ноги на ногу. Проте, королева відреагувала на заяву дівчинки цілком спокійно:
– Звісно, моя люба. Я просто покладу трошки поряд на всяк випадок. 
Усівшись за стіл, Надя почала спостерігати за тим як королева розливає чай по чашках. 
– Сувора економія, сама розумієш – наче почувши німе запитання, відказала королева, – до того ж, я звикла сама заварювати чай, адже мене можуть отруїти недоброзичливці. 
– Чому ви завжди прибідняєтесь? – незадоволено запитала дівчинка. 
– Не розумію про що ти – відказала королева, ближче підсовуючи до неї тарілочку з зефіром.
Надя глитнула слину.
– Я, я маю на увазі…– почала вона, але замість відповіді жадібно потягнулася до пригощання.
Королева лише солодко всміхнулася:
– Ну от, а ще казала, що не хочеш.
– Я й не хошчву – спробувала заперечити Надя з набитим ротом, адже вона справді не хотіла, просто не могла змусити себе не їсти зефір, коли він лежав поряд. 
Після чаювання королева познайомила Надю зі своїми фрейлінами. Загалом, вони мало скидалися на фрейлін, бо були товстенькі й не зугарні, одягнуті у чудернацькі рожеві платтячка, проте Надя змовчала. Вона лише подякувала королеві за теплий прийом і пішла за фрейліною, що мала провести дівчинку у спальню. 
– Королева просила передати тобі, що вислала листа твоїм батькам.
– Дякую! Це дуже вчасно, бо вони б мали уже хвилюватися. То я тут буду спати? – запитально поглянула на затишну спальню Надя.
– Саме так, – підтвердила фрейліна.
– Ну що ж, тоді добраніч! – попрощалася з нею Надя, впавши на м’якеньку постіль.



Марія Солошенко

Відредаговано: 23.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись