Наношок

Крізь терни – до зір

Багато є віршів, пісень, книжок, фільмів про шлях до зірок, але насправді там самотньо, і якщо навіть туди доберешся, то побачиш зранені та покалічені душі, які майже мертві, які нічого не відчувають і їм нічого вже не потрібно, вони просто кружляють... І коли озирнешся, то побачиш, що ти такий самий – самотній посеред вічно сяйних зір… Холодних і дуже яскравих, але які не можуть зігріти й подарувати хоча б трішечки тепла. Більшість думає, що вони гарячі, якщо так яскраво виблискують, споглядаючи їх, оцінюють, наче коштовні діаманти та бажають їх дістати, роблять їх метою усього життя… Захоплюються ними майже всі люди на світі, напевне, кожен, хто дивився вночі на небо, хотів хоча б на секунду потримати цю зірку, яка так вабить кожну ніч перед сном, це бажання не пропадає і в останні секунди життя, я думаю… Але люди бояться злетіти… Та що там говорити, більшість навіть не може простягнути руку в небо до них! (А ви виходили вночі на вулицю й намагалися рукою дістати зорі?..) Лиш одиниці починають політ, вони кидають погляд на зорі й прямують до них ні нащо не відволікаючись, комусь це вдається легко, ті, хто дуже швидко злітають, зазвичай за рік чи два просто сліпнуть від сяйва зір і падають вниз розбиваючись. Дехто летить усе життя й, опинившись там, бачить ці зорі та розуміє, що це не те, що він хотів, і самовільно падає розбиваючись, також не отримавши задоволення від них. Трапляються такі, хто злітає в парі, долетівши, вони можуть розділити цю вічну самотність і одне одним закриватися від сліпучих променів, аби не осліпнути, але зорі спокушають, і навіть вони падають, промінявши одне одного на виблискування зір.

Так що, невже це все омана? І кожен політ приречений на крах?

Хтозна… Але летіти завжди треба… Інакше навіщо це все?..

…Дехто, захопившись красою невимовних зір, починає свій політ, але не прямує зразу до них увись, а кружляє над широкими лісами й лугами, злітає у високі гори над річками та океанами, які розливаються по усій земній кулі…

Об’єднавшись із вітром, здіймається між хмар (здається, вже ось-ось, долетівши до зір, варто лише простягнути руку, й будеш там), миттєво міняє курс до Місяця, а потім до Сонця, торкнувшись легко промінців, стрімко летить у квітучі сади поміж столітніми дубами й лугами пахучих квітів. Пролітає над дощовими містами, зловивши кожен колір веселки… І з часом забуває про зорі, лиш пам’ятає, що вони були тим, заради чого він починав політ. Їх сяйво, як і раніше, зачаровує свідомість, але не манить уже, достатньо того, що можна просто лежати на трояндовому полі, спостерігати за їхніми мерехтіннями й падіннями…



Володимир Верста

Відредаговано: 25.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись