7

Я окинула його допитливим поглядом. Заради зустрічі з королем дроу він навіть причепурився: коричневі шкіряні штани, м’які чобітки із широкою халявою. Пісочного кольору туніка, що сягала середини стегна, перехоплена на поясі широким паском. Ретельно пригладжене волосся чарівною хвилею здіймається над засмаглим обличчям з очима, що весь час ніби сміються.

Переді мною стояв не сільський незграба, а гордий представник свого роду: альфа, глава клану.

Вери, що супроводжували його, теж змінили полотняні сорочки і штани на більш пристойний одяг. Слідом за альфою вони схилили коліно, але зараз же піднялися і трохи відступили, показуючи, що не втручатимуться в нашу розмову.

Придворні навколо нас були зайняті своїми справами: створювали коаліції, плели інтриги, мріяли про посади. Деякі з них лише мигцем ковзнули по мені очима (звикли за цей час), іншим виховання не дозволяло відверто проявляти цікавість, тому ніхто не наважився підійти. Усі обмежувалися лише ввічливими кивками.

Все-таки я для них наречена спадкоємця, можлива королева, як не гірко це усвідомлювати. А Брейн для них хто? Ворог? Союзник? Або дроу, як і ельфи, не рахуються з тими, у кому немає магії? Вважають таких не гідними місця під сонцем? Світлі (дарма, що світлі!) навіть дітей своїх виганяють, якщо ті народжуються без магічних здібностей, що вже тут про якихось верів казати!

Я стиснула кулаки, ховаючи їх у складках сукні, стримувала злість, що підіймалася всередині. Ні, зараз не час. Зараз я маю взяти себе в руки та поглянути Брейнові в очі, навіть якщо побачу в них розчарування.

Але виявилося, що зробити це не так просто.

— Добрий день, Брейне. Вибач, що так склалося… — я не знала, що сказати, куди подіти очі, аби не дивитися йому в обличчя.

— Та що вже там, ніби я не розумію, — він відмахнувся, змусивши мене збентежено завмерти, — я й так знав, що ми з тобою не пара. До речі, на весілля запросиш, а то аж надто подруга твоя проситься? — і він багатозначно підморгнув мені.

— Подруга? — пробелькотіла я ледве чутно. — Проситься?

Мені здалося — або я помилилася?

— Так, Арлет уже третій тиждень мені мозок виносить. Як дізналася про шлюбний договір, так і заявила, що ми просто зобов’язані побувати на вашому весіллі. До речі, ти ж ніра нашого клану, ще не забула, що я тобі заприсягся? — і він наполегливо зазирнув мені в очі.

— Н-ні, — відповіла, трохи заїкаючись від розгубленості.

— Так от, тобі за статусом належить мати особисту охорону. Його Високість, звичайно, уже підібрав зі своїх, — він кинув оцінювальний погляд на моїх супутників, — але й ми тобі не чужі. Вінар та його хлопці хочуть служити тобі, як і раніше.

Я в нерозумінні кліпала віями.

— В-вінар? — ледве вимовила тремтячим голосом. — Він живий?!

— Живий? — Брейн здивовано підняв брови. — А з чого йому вмирати?

— Але як же… там… у лісі…

Я розгублено закліпала, не в змозі вимовити страшну фразу.

Вер із хвилину похмуро дивився на мене, а потім, ніби щось згадавши, весело усміхнувся.

— А, я зрозумів! Не переймайся за хлопців. Ну, пошарпали трішки, з ким не буває. Дроу ж тихцем хотіли забрати тебе. Я так зрозумів, молодший принц вирішив сюрприз братові влаштувати, коли дізнався про шлюбний договір, але як сам дурний хлопчисько, так і друзі в нього такі ж. Моїх хлопців відразу магією вирубили, навіть у бій із ними вплутуватися не стали, а ось Кіра добряче обробили, — він потьмянів, — мало не помер, бідолаха. Якби не Його Високість навіть не знаю, чи вижив би.

— Кір живий?! — це все, що я зрозуміла.

Від несподіваної звістки я сама не помітила, як вчепилася в туніку Брейна, ніби хотіла витрясти з нього всю правду. Вер із тихим смішком розтиснув мої пальці, змусивши почервоніти, і кивнув у бік охоронців, що напружилися:

— Люба, я розумію, що ти до мене небайдужа, але не забувай, у тебе весілля на носі!

— Брейне! — я мало не завила. — Ти мені скажи, Кір живий?

— Вера важко вбити, — він злегка усміхнувся, — у нас чудова регенерація. Та й наречений твій допоміг. Це він знайшов Кіра та інших і доставив їх у село. Мабуть, вирішив перевірити, чим його братик на дозвіллі розважається. Ти б бачила, у якій він був люті! Але дякую, що не пошкодував магії для вера. Якби в цій сутичці хоч хтось загинув — і ми, і дроу опинилися б у складній ситуації. У нас же дуже суворо з міжрасовими конфліктами: Повелитель Еріонар за таке може позбавити свого заступництва.

Я дивилася на Брейна і відмовлялася вірити власним вухам.

Як! Ніхто не загинув? Айренір з’явився на місце події та зцілив Кіра? А інших воїни Мерільєна лише оглушили?

Але чому ж він тоді мені нічого не сказав?!

«А ти б послухала його?» — буркнув всередині уїдливий голосок сумління.

Ні, напевно, не послухала б…

Я відразу записала й Мерільєна, й Айреніра, та й усіх дроу разом до категорії мерзотників. Мені не вистачило розуму дізнатися, що з моїми друзями, розпитати про них, вимагати зустрічі або інших конкретних дій. Натомість я весь цей час упивалася своїм горем, заламувала руки та стогнала про те, яка я нещасна.

Адже я ж могла зажадати дзеркало зв’язку й побачитися з Брейном хоча б так, але мені це й на думку не спало! Я просто сиділа у своїх покоях, робила, що мені накажуть, і водночас ненавиділа всіх, хто мене оточує! Я так легко повірила в смерть друзів, що в мене навіть сумніву не виникло, що це не так.

Але чому ж Айренір мовчав? Не намагався пояснити, переконати? Невже йому байдуже, якої я про нього думки?

Я згадала, як звинуватила його в смерті друзів, а він так подивився на мене, ніби я його вдарила. Ще сказав, що Мерільєн покараний і відправлений на кордон з орками вчитися манерам. І навіть не натякнув на те, що я помиляюся! Як же мені тепер дивитися йому в очі — після всіх образ, що я на нього вилила?

— Елі, з тобою все гаразд? — стурбований Брейн узяв мене за плечі і злегка струснув.