Навспак

КМ’ЯНЕЦЬ. Довгий постскриптум короткої мандрівки

 

Шоколад. Коли востаннє доводилося смакувати чорний гіркий чи молочний з фундуком та родзинками? А що, як цей продукт відкритий вперше? Так, звучить як фантастика, але уявімо це!  Що робити, коли після з’їденої останньої плитки хочеться ще, бо ж реально класна штука — шоколадка, — і чому я не спробував раніше? І діло зовсім не в лісових горіхах, не в сушеному винограді; та навіть не в самому шоколаді, що взагалі є дуже дивним висновком. Насправді нами керують бажання та емоції, котрі згодом, інколи, стають діями, як оце звичайне какао перетворюється на дуже солодкий батончик.

Мозок завжди розбещує організм контрольованим шквалом гормональних «вприсків». Коли нам добре, смачно, весело, пристрастно, щасливо, то за цим завжди стоять конкретні з’єднання молекул, які першими вступають у бій задля емоції, займаючи сторону миттєвостей, що ми їх згодом назвемо — неперевершеними. Наприклад в мозку закоханих людей виявляється дуже багато дофаміну — речовини, що дозволяє кайфувати, даруючи відчуття всеохоплюючого піднесення. Однак, в міру як суб’єктивних так  і об’єктивних причин, натхненні лаборанти внутрішньої секреції, — які власне синтезують дофамін та інше, — не можуть працювати у режимі «нон-стоп» й марудні періоди заспокоєння, виникаючи  тривалими емоцяйними відпустками, занурюють нас у своєрідний анабіоз, котрий завершується бажанням повторення чогось чудового з минулого. Позаяк свідомість та підсвідомість звикають до кайфу, до ейфорії. І доводити це не потрібно, оскільки фізично існують: алкоголь, наркотики, та інші зовнішні стимулятори, що покликані на допомогу нашим внутрішнім лабораторіям, коли ті вже не в змозі самотужки виготовляти потрібні нам «ампули» для «ін'єкцій щастя». Це схоже на позику у міжнародного валютного фонду, коли економіка держави зазнала колабсу чи перебуває у стагнації. Але чи корисна така позика? Чи добре усвідомлювати, що причина натхнення всього-навсього у таблетках? Чи приємно бути закоханим, скажімо, у порошок чи в піґулку, яка, на нашу думку, лише підсилює почуття та фізичні відчуття? Це найперша ілюзія. Часто страшна, оскільки при раптовій втраті контакту «на іншому кінці дроту» ми будь-що прагнемо якщо не продовження банкету то хоча б  реваншу, подекуди проявляючи агресію, — що переважно є кричущою ознакою неврозозу, — позаяк сильні емоційні вихрі, утворені внаслідок неприродного, наркотичного збудженння центральної нервової системи, завжди ведуть до неврозів. Ми наділяємо людей якостями апріорі їм не притаманними, перебуваючи ніби в іншому вимірі, що відриває нас від реальності. Ми подекуди тверезіємо, намагаючись прищепити бажаним людям вигідні для нас якості чи особливості поведінки, аж поки наші намагання не стають сотнями горошин, які врізнобіч розипаються зустрівшись із монолітом стіни. Ми забуваємо про головне — запитання самим собі: а ти, охоче йдеш на внутрішні реформи?

Згадайте рекламу «Данісімо» із закликом: нехай весь світ зачекає. Насправді світ не чекає. Ніколи. І чим швидше це усвідомлюєш, тим краще. Насправді ми закохуємося у наші власні бачення гармонії, і що ще дивніше — в печалі; а інші люди, як і шоколад, як йогурт, як смартфон, як кокс чи віскі, — це лише ключики до крутої тачки, що мчить сірою бруківкою життя не зважаючи на правила й проскакуючи бордові світлофори. Усі ж бо мріють і бажають посидіти за кермом схожої автівки. Найгіршим покаранням за порушення, у цьому випадку, будуть постійні невдачі в тому, чого прагнеш найбільше; таким чином, згідно легенди, давньогрецькі боги карали своїх бунтівних підопічних, коли ті намагались плисти проти шерсті. Єдиною відповіддю на це має стати незламність волі й тверде: «я продовжу, навіть коли впаду тисячу разів»

Майже нереальна жінка якось прошепотіла світанковим пустельним вітром з теплого моря: «Я не боюся загибелі, опісля ж нічого немає, нічогосінько. Я боюся болю, мені страшно помирати у муках. Але, коли я все ж піду і мене вже не буде, я хочу знати, що ти закохуєшся, чуєш! Закохуйся знову, і знову, і знову, мені важливо відчувати це... повторюй... не зупиняйся».

Мене теж зачепило, — некепсько так і вибух тоді був сильним. Гадаю, вона померла, та жінка. Її ніде нема і, здається, вона ніколи не існувала. Проте я відчуваю. Так нелегко, вульгарно, жахливо, безглуздо, мерзотно; та так добре водночас. Життя часто порівнюють з війною і я хочу сказати, що не лише в одному коханні потіха. Кохання — це щось одне, а життя — це багато всього; зрештою як і війна це багато всього, а не одні лише снаряди й мертв’яки.  Щастя може спіткати де завгодно. Біда також. Головне не опиратися, стараючись перекроїти щось без матерії; варто просто — жити,  мислити критично та подекуди вкрай нелогічно чи навіть ірраціонально, бо світ гнучкий, тільки сумніви роблять його черствим  та непіддатливим. І ніколи, — ніколи не оглядатися назад. Фінал для всіх єдиний. Проте способів відбути життєву подорож моментами — неперевершено — існує безліч, і для кожного вони різні.

Як тільки-но з’їлися усі смаколики, привезені з Кракова, і я сів працювати над твором про це, мене почали мучити напади вечірньої меланхолії. Цілком прогнозоване явище — коли мозок потребує продовження чудової мандрівки, а «ключика» вже не знайти. Мозок маневрує:

— Увесь спектр кайфів захований в мені, дай тільки силу, зроби щось для того і тобі стане класно!

— А може просто хильнемо чарчину горілки? — Кажу я йому.

— Ну ти шо, дурень? Скільки можна? Хіба ти не знаєш, що це «не то пальто»? Звози мене десь, а то закину тебе в осінній депресняк, навіть книжки не поможуть. Ти ж мене знаєш.

— Та йди ти на куй, маніпулятор куїв!!! — Кричу я до мозку. Цього ніхто не розуміє, не роби з мене ідіота! Чому ти не вигадаєш щось путнє? Наприклад побудувати школу, допомогти хворим чи стати культуристом сім’ї?



Мороз

Відредаговано: 15.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись