Не залишай мене одну

На нервах

Вероніка

Лежу на ліжку без жодних емоцій, бо мене напоїли великою кількістю заспокійливого, щоб хоч трішки вгамувати мою істерику. Чому все так різко звалилося на голову? Чому у мене забрали найрідніше і найдорожче ?

Витаю в хмарах і намагаюся знайти відповіді на запитання, але нічого не виходить. На землю мене повертає тихе "нарешті". Різко повертають і підскакую. На мене дивиться Влад. І в наступну мить запитує:

- Що сталося?

- Нічого, - різко відповідаю і натикаюсь поглядом на такі рідні сірі очі, такі ж як у сина. До горла підступах ком нової порції сліз, та я її вчасно стримую. Хлопець, ні, вже дорослий чоловік з легкою щетиною і серйозністю обходить ліжко і зупиняється біля мене. Сідає на підлогу і наші очі вже на одному рівні. Навіть мої трішки вище. Він на мить опускає погляд, але швидко підіймає і я бачу в його очах біль, розпач і розкаяння.

- Нік, я такий дурень, - Влад завмирає. - Просто бовдур, який піддався емоціям. Я коли тебе в кафе з Дімкою побачив у мене ж "дах знесло". Не знаю чому, але повівся на підозри Ніколь і... Ти знаєш, - винувато опустив погляд. - Але окрім поцілунка нас нічого не зв'язувало, - не хочу цього слухати. Не хочу.

- Мені не цікаво, - говорю і обхвачую себе руками. - Я багато чого пережила в той період: знову почала ненавидіти чоловічий рід і взагалі все і всіх, а ти просто "піддався емоціям", - відводжу погляд і спрямовую його на стіну. - Я не хочу про це говорити. Не хочу згадувати минуле, в якому ти одним вчинком закреслив "нас". Це твій вибір і я прийняла його давно. Бо ти не стримав обіцянки. Ти зрадив... Ти зруйнував... Ти залишив... Я давно перегорнула сторінку і почала життя з чистого аркуша на якому не має твого імені і ніколи не буде... - брешу йому, брешу собі. Не знаю навіщо, але... Я б ніколи не хотіла, щоб він залишав мене. Через роки, почуття до чоловіка не згасли, але зраду я пробачити не зможу. Кожного разу, коли буду тягнутися до нього за поцілунком, перед очима поставатиме напівгола Ніколь на його колінах...

Тиша. Вона нагнітає. 

- Нік, я прошу просто побути поруч і допомогти, будь ласка. Я обіцяю, що після цього обов'язково зникнути з твого життя, - ні. Ні. Не хочу, щоб він зникав, але гордість не дозволяє мені заперечити, тому просто киваю і чую полегшений видих. 

І знову тиша. Але не довго. Через пару секунд в двері стукають і заходять. Перед нами з'являється Тім. Швидко підіймають і підходжу до нього ближче. По емоціям на обличчі розумію, що він знає все. І розуміє мене як ніхто інший, адже в нього також є дитина і не можливо уявити, щоб він відчував, коли б дізнався про те, що Злату викрали, заради шантажу.

- Він дзвонив, - серце пропускає удар, дихання завмирає. - Він хоче весь бізнес до завтра. Інакше... - на очі навертаються сльози, а руки починаються труситися. - Нам вдалося з ним про дещо до домовитися, - закусюю губу в нетерпінні. - Ти можеш замінити Матвія. Він віддасть хлопця, якщо на його місце прийдеш ти, - з очей котяться сльози, а я починаю легко посміхатися. Тимур обіймає мене. І я безмежно вдячна йому за допомогу і підтримку.

- Я готова, - твердо кажу.

- Ти ж розумієш, на що йдеш ? - запитує Тимур.

- Так. Я готова на все, - тихо відповідаю.

- Що? - заставляє мене розвернутися до Влада обличчям. - Хто такий той Матвій, що заради нього ти готова йти на смерть? - запитує він. У мені розпалюється злість, а у Тимура очі як по п'ять копійок.

- Хто ти такий, щоб вказувати мені, що робити? - підходжу ближче і тикаю пальцем в груди. - Матвій - це моє все і заради нього, я готова навіть на смерть, - у Влада зараз очі, такі ж як у Тимура.

- Ти, що взагалі вже? Я не відпущу тебе. Ти не підеш, - говорить Влад і хапає за руку.

- Пізно. Ти відпустив два роки назад. Зараз мене твоя думка не цікавить, - вириваю руку і розвертаюся до виходу.

- Я йду з тобою, - каже в спину. Завмираю. Розвертаюсь до нього обличчям. - Ти готова йти на смерть заради Матвія, а я заради тебе.

- Що? - запитую і підіймають брови. Він не встигає відповісти, адже до кімнати вбігає перелякана мама з телефоном в руках.

- Він, - говорить і ми одразу ж підходим до неї.

- Нарешті. Як справи? Що поробляєте? - знущається чоловічій голос по ту сторону.

- Давай одразу до справи, - говорить Тимур.

- О, ти також тут. А головна героїня?

- Я тут, - чітко говорю.

- Прекрасно. Вся сім'я в зборі. Ой, ні, не вся, - сміється Тимошин. Противно. Гидко. 

- Послухай, ми готові замінити Матвія на Ніку. Тільки скажи де і як, - серйозно промовляє Тимур, а я дивлюся на телефон з нетерпінням почути координати.

- О, як благородно. Мати готова на все заради свого сина, - насміхаються він. - А тепер послухай ти. Я передумав, - лечу з гори вниз. - Пацан буде в мене до кінця угоди, але якщо ви не виконаєте умов... - не договорює він, бо я зриваюсь.

- Чому? Чому ти не стримав свого слова? Ти граєш не за правилами, - майже волають в трубку. Тимур швидко показує мені зупинитися і я, стримуючи себе, замовкаю.

- Дитинко, це моя гра і мої правила. Вже сьогодні всі папери повинні бути в мене на руках, інакше сина тобі не бачити, - він розриває дзвінок, а я впадають в паніку. Починає темніти в очах і шуміти в вухах, ноги не тримають і я втрачаю свідомість. 

Темнота. Звичайна темрява в якій інколи з'явиляються очі сина, його посмішка, маленькі ручки і ніжки. Як же я не хочу, щоб це закінчувалося. Хочу, щоб Матвійчик був поряд, був зі мною, але різкий запах повертає мене до життя. Сірого, безжально, жорстокого життя, в якому не має моєї кровинки. 

- Моїм людям вдалося відслідкувати його місцезнаходження за дзвінком, - пару слів зароджується надію всередині мене.

- Я з тобою, - говорить Влад і чоловіки віддаляються, а я різко провалююсь в сон.

***

Не знаю скільки часу я провела в царстві Морфея, але прокинулася в холодному поті. 

- Матвій. Де? Де мій син? - кричу я від жаху. Та одразу ж заспокоююсь в теплих і рідних обіймах.



Анна Тейлор

Відредаговано: 05.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись