Несказане...

Дві душі

Дим. Їдкий і густий. Дим піднімався під стелю, зустрічався своїми великими клубами із маленькими точковими світильниками, парадоксально стелився зверху. За пів години утворилася величезна хмара диму у кімнаті, в голові, у душі…

роз'їдалося все. Найголовніше – його мікрокосм тлів. А кожен, хто проходив мимо свідомості не кидав навіть краплі води, всі роздмухували вогнище, підбурювали той їдкий дим.

Кілька днів тому. Всього якихось кілька днів він літав на крилах щастя, дякував життю за друзів, рідних, коханих. Вперше за багато місяців він захопливо вражений простотою і привабливістю цього клятого життя. Гармонія. Ось, що це було.

Як завжди вечір, прогулянка, друзі… З-заду чиїсь тендітні рученята обіймають. О! Це ж вона, моя кохана, моя бажана. Вітання, чмоки-чмоки. Весела розмова, легкий алкоголь, сигарети.

Провів додому кохану. Душевна розмова, плани на майбутнє…поцілунок – чуттєвий та ніжний, неначе янгол спустився з небес…

Не йшов – підскакував, хотілось кричати від щастя. Яке ж це незбагненно прекрасне відчуття ейфорії.

Наступного ранку він прокинувся у чудовому настрої. Швиденько збігав до школи. Обід. Уроки. Все, уже дзвонить коханій. Дивно. Вільні гудки. Ще раз, і ще… Нічого – зайде до неї, дізнається, що трапилось. Дзвінок другу, одному, другому, третьому – та ж відповідь. Що ж це таке робиться! Тепленько вдягнувся, пішов у парк до «їхньої» лавки. Там ніхто з ним не привітався, наче не помічають. Він кричав, надривався, штурхав кожного, але не було ніякої реакції. Злий, змучений він ловить погляд коханої в надії на хоч якусь відповідь, проводить її очима…проводить в обійми кращого друга…немає повітря, все, остання крапля…чаша терпіння із шумом Ніагарського водоспаду випустила все наболіле, гірке, терпке, отруйне вино.

Він біг, він мчав. Ось двері, ось дім, кімната, все, кінець…

Відкриває очі. Голова болить. На телефоні 56 пропущених дзвінків, 12 смсок від друзів та коханої. Це був сон?! Нічого собі примарилося!

«…Чому ти не береш трубку?...», «…Де пропав?...», «…Ми турбуємося!...», «ну як перебісишся – набереш…»…

Виходить на кухню. Мама щось готує.

  • Мамо, до мене ніхто не заходив?
  • Ні, ти виспався, синку?
  • Так, а що? Який сьогодні день?
  • Сьогодні вже четвер, 5 листопада. Ти що, нічого не пам'ятаєш?
  • Як четвер?! Я проспав майже дві доби!
  • О! Як цікаво! Тепер ти в шоці. А як мені було, коли не могла тебе добудитись! До школи не йди, ляж відпочинь, переглянь цікавий фільм. Ти просто стомився…

І дійсно, ноги майже не тримали. Але ж чому ніхто не прийшов за дві доби?! Питання залишиться відкритим…

А на іншому кінці цього розжареного космосу була вона. Вона просто хотіла тепла та ніжності, правди та спокою. Дівчина були схожа на втрачену детальку пазла. Вона лише починала жити. Молода, вродлива, але очі все виказували. Непереборний сум і печаль ховалися за показним фальшивим блиском з-під чорних вій. Її всесвіт заповнювали питання без відповідей, мовчання, німий крик. І вся композиція доповнювалась масою надій, що ховались, іноді жевріли, на якомусь сіруватому тлі.

Її життя вимірювалось сірими буднями та скупими сплесками емоцій під зволожену та пристрасну симфонію сексу. Хлопець, якого вона називала «Коханий», вже давно перейшов у статус нареченого. Але емоційна стриманість цих стосунків руйнувала її зсередини. Вона дещо боялась майбутнього, часто гуляла вулицями рідного міста, де була на самоті з собою.

Ось знову вечір. Ще один день існування у замкнутому колі добігає кінця. Не можу, не хочу сидіти… Треба вийти, пройтись, а то кімната зараз просто вибухне від цього нестерпного нагнітання.

Вона ходила по холодній вулиці і шукала вихід. Це був саме той стан «загнаного звіра», коли не бачиш, не помічаєш вирішення проблеми.

На вулиці було вже темно. І лише яскравий дитсадок виділявся з мороку. Вона попрямувала туди. Вмостилася на дитячу гойдалку,ще глибше закуталась у теплий шарф і почала швидко-швидко літати. Дитяча забава поступово переходила в безликий потік думок.

Тихе посвистування стрілою пронизало величезну хмару її підвішеної свідомості. Він зупинив одним дотиком руки гойдалку. Дівчина мало не впала.

  • Що ти робиш?! Хто ти такий?!
  • А чого ти тут така розтріпана гойдаєшся? Холодно на вулиці. Ще застудишся.
  • Може я сама вирішу, що мені робити?! А чому ти свистиш? Це не гарно.
  • Мені вже все одно. Немає для кого ставати кращим.
  • Стань кращим для мене…

Вони зустрілись. І хто зна, як поверне доля, чи будуть разом. Головне, що факт звершився. Очі в очі. Можливо цей момент найпрекрасніший у їхньому житті. Побажаємо щастя їм у перевернутому світі, що навік став прилистком і спільним мікрокосмом двох сердець. Тепер усі побутові турботи та обставини стали такими мізерними, відкинулись десь на периферію космосу. В центрі – двоє. Їм добре. І дим уже лиш фізичне явище, продукт горіння.



Катерина Череда

Відредаговано: 22.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись