Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 6. Ніколь

  Тьотя Оля заходить на кухню в халаті, потираючи очі, та завмирає від подиву, бачачи мене бадьореньку та зібрану. Я накрила стіл для сніданку – спекла оладків та заварила чай.

- Господи, дитинонько, коли ти встала? Коли встигла усе це приготувати? – сплескує долонями тітонька. – Я думала, ти гарненько виспишся. 

- Та якось не спалося. Напевно, позначається хвилювання, - корчу божевільну гримасу. – Тож я подумала, що можу віддячити Вам за вчорашню вечерю та нагодувати сніданком! Та дааам! – показую на стіл. – Не страшно, що я тут трішки похазяйнувала?

- Нікошенько, звичайно ж, не страшно. Просто цим маю займатися я. А твоє діло…

- Знаю, навчатися. Але ж мені це не в напряг. От коли буду зовсім в запарі, тоді Ви від мене куховарства не ждіть, вся надія буде тільки на Вас. А зараз сідайте, і давайте снідати! Бо мені самій якось невесело….

- Ну хіба я можу тобі відмовити? Тим паче, у мене в заначці є баночка з чудовим малиновим варенням!

  Тьотя заглядає у шафку, дістає звідти банку та сідає за стіл.

- То що, наречений наснився?

- Мені якийсь фільм жахів наснився, а не наречений! – відповідаю емоційно. – Вважаю, то був натяк, що зараз не кращий час, про женихів думати….

 

  Після сніданку закінчую збиратися на навчання – надягаю білу плісировану спідницю та світло-сірий світшот поверх футболки. На ноги взуваю новенькі білі кросівки. Своє довге русяве волосся збираю в пучок, а від макіяжу відмовляюсь. В принципі, у повсякденному житті він мені й не потрібен. Великі блакитні очі (зазвичай вони такі, але часом змінюють колір, залежно від  настрою) та пухкі губи й так роблять моє обличчя достатньо  виразним. Не бачу сенсу підкреслювати це ще більше, тим паче, сьогодні мені зовсім не хочеться привертати до себе зайву увагу. Особливо після такого сну. Тож мій образ для першого дня навчання виходить досить стриманим та скромним.

 

 

***

  До університету їхати всього п’ять зупинок. По київським міркам – це зовсім близько. Купую проїзний на тролейбус, та їду, слухаючи в навушниках свою улюблену музику. По мірі того, як тролейбус наближається до моєї кінцевої зупинки, в мені зарождається та посилюється приємне хвилювання. Я вся в передчутті першого дня навчання, котрий знаменує початок мого дорослого життя!

  Виходжу з тролейбуса, тримаючи курс в потрібну мені сторону. Не знімаючи навушників, перетинаю парковку, що веде до головного корпусу університету. Лунає сигнал телефона, сповіщаючи про вхідне повідомлення, і я зупиняюся, щоб його прочитати. Це татко прислав в наш сімейний чат побажання гарного дня. Не можу не відповісти, тому, продовжуючи йти далі, набираю текст в телефоні. Зненацька музику у моїх навушниках прориває гучний автомобільний сигнал та виск гальм. Лякаюсь та відскакую вбік. Величезний чорний позашляховик BMW ледь встигає пригальмувати всього в кількох сантиметрах від місця, де я стояла пів секунди тому.  Висмикую з вух навушники, намагаючись заспокоїти серцебиття, що пустилося мчати зі швидкістю сто кілометрів за годину.

  З відчиненого вікна машини висовується чоловіча рука, вкрита татуюваннями, а потім обличчя хлопця в сонцезахисних окулярах.

- Очі роззуй! – вигукує він. – Ти йдеш по проїжджій частині!

- Сам роззуй! Ти знак обмеження швидкості бачив? – роздратовано відказую у відповідь. Розвертаюся та йду геть.

  Чую, як хлопець дає по газах та паркує машину.

- Козел, - додаю собі під ніс.

 

***

  До початку першої пари ще п’ятнадцять хвилин. Підходжу до своєї аудиторії. В коридорі біля входу невеличкими групками стоять студенти. Вирішую, що мені в коридорі робити нічого і заходжу всередину. В лекторії сидить всього декілька одногрупників, тож в мене є можливість обрати будь-яке зручне місце. Підіймаюся в другий ряд, сідаю. Збираюся дістати із сумки зошита, та мене окликають ззаду. Обертаюсь і бачу перед собою двох дівчат. Одна з них худенька, висока шатенка зі світлими очима, а інша – миловидна зеленоока пишка з рудим волосся та канапатим носом. Зовні дівчата здаються повними протилежностями одна одній, але привітні, відкриті вирази обличь у обох надають їм схожості. 

- Привіт, давай знайомитись! Я Маріна, - дзвінким голоском промовля худорлява.

- А я Катя, - підхоплює руденька.

- Я Ніколь, але можна просто Ніка, - відповідаю дівчатам, і ті іще ширше посміхаються.

- Дуже приємно! Ми тут потихеньку знайомимося з усіма, - торохтить Маріна. – Ми з Катькою киянки і вже давненько дружимо. А ти звідки?

  Мене дещо бентежить такий натиск та допитливість Маріни, але не хочу здатися недоброзичливою, тому відповідаю:

- Я з Чернігова, але мій тато корінний киянин.

- О! Ну так ми майже землячки! Скільки тобі років? В тебе є бойфренд? – не припиняє допитуватись шатенка.

- Ви що, усіх так анкетуєте? – дивуюся напористості одногрупниці. – Стільки питань одразу….

- Не звертай уваги, - втручається в розмову Катя. – Просто Марі надто допитлива і рота на замку тримати не вміє. Можеш не відповідати, якщо не хочеш. 

- Та ти краще відповідай! – перебиває подругу Маріна. – Бачила, як багато хлопців у нашій групі?! Я вже запримітила кількох симпотних. Тож ми без проблем підберемо кавалера й тобі. Їх тут на всіх вистачить!



Ірина Гранч

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись