Ніколи не кажи "Ніколи"

Частина 27. Ніколь

Для нас з тітонькою Олею приїзд моїх батьків став несподіванкою. Тьотя навіть пошуткувала, що мама з татом хотіли застукати нас за чимсь протизаконним. Це був іронічний жарт, адже мені, дійсно, є що приховувати.

  Сидимо за столом на кухні (я сьогодні тут прописалася), а тьотя Оля метушиться коло плити, намагаючись нашвидкуруч зварганити щось гаряченьке, аби нагодувати гостей з дороги. Мама, тим часом, дістає з валізи гостинці, які вони привезли. Переважно, це усілякі корисності – фрукти, декілька упаковок горіхового асорті,  мармелад на основі натурального соку без цукру та коробочка з вітамінами. Коротше, все необхідне для підняття мого імунітету та настрою.

  Батьки приїхали всього на добу, аби навідати мене, але я почуваюся винною через те, що завдала їм цих клопотів, і татові довелося відпрошуватись з роботи.

- Вам не варто було хвилюватися. Я почуваю себе набагато краще. Вочевидь, усе це через хвилювання, - кажу я, та поглядаю на тьотю Олю, турбуючись, що вона може мене видати. Але вона робить вигляд, ніби вельми зайнята своїми справами, тому я продовжую. – Мам, пам’ятаєш, в дитинстві у мене постійно підіймалась температура перед важливими подіями? Мабуть, цього разу те ж саме.

- Звісно, пам’ятаю, - відповідає мама. – Мене, чесно кажучи, навіть дещо здивувало, що це сталося через тиждень, а не перед поїздкою.

  Я не знаходжу, що відповісти та лише знизую плечима, безглуздо усміхаючись. Тьотя Оля, озирнувшись через плече, коситься на мене. Але я не збираюся видавати батькам справжніх причин своєї недуги. Зараз я навіть радію тому, що Майя так швидко з’їхала, інакше, я навіть не знаю, як би пояснювала її присутність в цій квартирі. Для моєї мами навряд чи було б вагомим аргументом те, що я покликала жити до себе малознайому дівчину тільки тому, що вона посварилася зі своєю сусідкою по гуртожитку через хлопця.

- В будь-якому випадку, я вже йду на поправку, - бадьорим тоном кажу я після паузи. – Тож вам не варто через мене хвилюватися.

- Ніко, мила, якою б не була причина, ми все одно хвилюємось і будемо хвилюватись за тебе. Така доля батьків, - відповідає мама.

- Але мені менш за все хочеться, щоб ви через мене переживали. Я вже доросла, можу сама про себе потурбуватись. Та й тьотя Оля поруч. І, взагалі, я хочу перестати бути центром Всесвіту! Мені от цікаво, як ваші справи. Що на роботі? Мам, як твоя нога?

  Батьки обмінюються поглядами, певно, вирішуючи, хто із них заговорить першим, і після такого безмовного діалогу, говорити починає тато.

- Ніккі, мама прийняла рішення звільнитись з роботи….

- Що?! Ма, серйозно? Невже все настільки погано?! – тепер вже хвилююсь я, і навіть тьоть Оля завмирає на місці, припиняючи нарізати овочі для салату.

- Доню, заспокойся, все в порядку, - заспокоює мама.

- Просто мамі не можна навантажувати хвору ногу, - пояснює татко. – Зараз все в нормі. Але якщо не дотримуватись певних рекомендацій лікаря, то стан може погіршитися.

- Тож мені довелось обирати: працювати ще рік, а потім піти кульгавою калікою, або піти зараз та зберегти ногу та ходу.

- Мам, ти все правильно зробила! – обіймаю її. – Просто я не думала, що це станеться так скоро.

- Ніхто не думав… Я віддала балету стільки років свого життя… Тепер трохи сумно прощатися з ним… - промовляє мама з тугою в голосі, але потім збадьорюється. – Але! Я вже підшукую хобі, котрі допоможуть пережити цей нелегкий етап мого життя!

- До речі, мамині вихованки готують прощальний концерт, - додає тато. – Тож у тебе, доню, буде привід для приїзду додому.

- Клас, звичайно ж, мені б дуже хотілось побачити концерт! – посміхаюся, уявляючи свій майбутній приїзд до Чернігова.

 

  Пізніше ввечері, готуючись до сну, я кличу до себе маму. Вона залазить до мене в ліжко, і ми балакаємо з  нею про танці. Мама ділиться своїми задумами щодо номерів, котрі будуть на прощальному концерті. Можливо, це остання хореографічна постановка, яку буде ставити мама, тому вона підходить до питання з особливим трепетом.

  Ми довго лежимо ось так вдвох у ліжку. Своєю мініатюрною статурою я вдалася в маму, тож нам зовсім не тісно. При бажанні, мабуть, ще й татко міг би вміститися. Перевертаюсь набік, а мама гладить мене по волоссю, повертаючи тим самим в приємні моменти дитинства, коли я майже кожен вечір саме так засинала. Зараз, коли мої найближчі люди поруч, я відчуваю себе у повній безпеці. Дивовижно, як за якийсь один тиждень я встигла відвикнути від цього відчуття…

 

***

  Настає ранок. Розплющую очі та розумію, що почуваю себе чудово. Це означає, що завтра я зможу повернутися до навчання. Встаю з ліжка, і, потираючи очі, прямую на кухню, звідки лунають голоси мами та тьоті Олі.

- Катеринко, подай мені, будь ласка, борошно. Воно у нижній шухляді справа, - говорить тьотя.

  Мама, вочевидь, робить те, про що просить родичка, а тоді питає:

- Олечко, а як Нікоша харчується? А то часто діти, коли їдуть від батьків, змінюють режим, починають заїдати стрес борошняним та солодким… Не хотілося б, щоб Ніколь зіпсувала собі фігуру.

  Я завмираю в дверях, вирішуючи підслухати розмову.

- Знову ти за своє, - встряє тато. – Дай дитині пожити спокійно! Головне – аби вона була здоровою!



Ірина Гранч

Відредаговано: 19.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись