Ночі Калігули

Частина ІІ

  Шлях від Анція до Риму спочатку йшов уздовж морського узбережжя, а потім звертав направо і виходив на широку, вимощену камінням дорогу – знамениту Віа Аппія.

  Вершники рухалися повільно. За ними йшли раби, що поганяли віслюків з усім необхідним для подорожі. Германік разом з молодшим сином їхав у супроводі преторіанців*. Калігула гордовито задирав підборіддя, оглядаючи околиці. Хлопчикові подобалося їхати поруч з батьком, на чолі сильних м'язистих чоловіків у шкіряних панцирах. Від червоного плаща, що вкривав плечі Германіка пахло кіньми та вогнищами військових походів. Це був запах справжнього чоловіка, і Калігула пишався батьком.

  Нарешті на небокраї показалися високі мури Риму. На відстані двох миль від Вічного міста Германік притримав коня. Дістав з торби, притороченої до сідла, пару складених разом навощенних дощечок та гострий грифель. Надряпав кілька слів на дощечках і закрив їх хитромудрим пристроєм. І звернувся до центуріона, що стояв поруч:

  - Хто з твоїх солдатів найшвидший? Нехай віднесе послання імператору.

  - Преторіанець Публій Квірин, полководцю, – з повагою відповів центуріон.

  Прудконогий Публій Квірин поспішив до імператора, притискаючи до грудей дощечки з посланням. А Германік виглядав надзвичайно серйозно і зосереджено.

  - Кожного разу, коли входжу в імператорський палац, мені здається, що я – гладіатор в клітці тигра, – ледве чутно пробурмотів він.

  Калігула на все життя запам'ятав батькові слова.

  В'їзд Германіка у Рим виглядав майже як тріумф. Полководець зістрибнув з коня і взяв його за вуздечку. Указ імператора забороняв пересуватися верхи по вузьких римським вулицями, щоб уникнути нещасних випадків. А Германік завжди притримувався законів, хоча і міг скористатися привілеями, як член імператорської родини.

  Германік повільно просувався по Священній дорозі, яка здіймалася від Форумa до Палатинського пагорба. Двері триповерхових будинків, що звалися інсулами**, широко розчинялися і жителі вибігали на вулицю, щоб побачити героя. Замурзані хлопчаки з заздрістю розглядали обвітрених засмаглих солдатів і мріяли про військову славу. Патриції у вітанні витягали праву руку, а ліву – притискали до серця. Плебеї та вільновідпущенники збилися у натовп на шляху полководця, та гукали, коли він проходив повз них час:

  - Слався, Германіку! Рим вітає тебе!

  Жінки різного віку і та соціального стану кидали йому квіти і багатозначно зітхали. Відлуння народного тріумфу прокотилося по семи римських пагорбах і дісталося до імператорського палацу, до вух цезаря Тиберія.

  Германік і Калігула залишили ескорт біля підніжжя широких мармурових сходів. Германік впевнено посувався переходами палацу до покоїв Тиберія. Калігула озирався на всі боки, а тому ледве встигав за батьком. Два десятка преторіанців з порубаними, але чисто поголеними обличчями охороняли вхід до покоїв Тіберія. Впізнавши спадкоємця імператора, вони розступилися і звільнили прохід.

  Германік, поклавши руку на синове плече, вступив в імператорські покої. У просторій прохолодній залі панувала напівтемрява. Калігула з цікавістю розглядав розмальовані стіни. Яскраві фрески зображували оргію: патриції в трояндових вінках лежали навколо столу, який був щедро заставлений винами та стравами; жінки в коротких грецьких пеплумах*** прислуговували ненажерливим чоловікам; кучеряві хлопчики тримали в руках ліри або кіфари; напівголі танцівниці вигиналися у витонченому танці. Гладка і блискуча підлога була викладена візерунками з різнокольорових шматочків мармуру.

 Тиберій, нечутно ступаючи, з'явився з темного кутка. Високий кістлявий чоловік років шестидесяти, він прикривав лисіючу голову золотим лавровим вінком. Довга пурпурова мантія змією волочилася за ним по мармуровій підлозі. Імператор з’явився раптово, нібито хотів захопити Германіка зненацька і вивідати його справжні почуття. В деякій мірі це вдалося хитрому Тиберію. Германік мимоволі здригнувся, коли старий поклав руку йому на плече.

  - Рим зустрів тебе тріумфом, – промовив імператор, пронизуючи племінника зміїним поглядом. Було незрозуміло, Тиберій усміхався по-доброму, а чи  єхидно.

  - Народ вітав перемоги над варварами, здобуті мною для імперії і для тебе, цезарю! – обережно відповів Германік.

  - Мене давно вже не славить підлий плебс, – з невимовним презирством вимовив Тиберій. – Яка невдячність! Після всього, що я зробив для Риму! Який порядок навели в цьому брудному місті мої преторіанці!

  - Твої діяння прославлять тебе у майбутньому, – розсудливо відповів Германік.

  - Ось чому я не люблю Рим, – продовжував імператор, не звертаючи уваги на лестощі. – Не люблю тупих, зажерливих сенаторів, які завжди суперечать. Мені більш до вподоби світлий та сонячний Неаполь. Моя вілла на Капрі – справжня столиця імперії, а не цей брудний Рим, що потонув би у смітті, якби не я.

  Германік мовчав. «Ховайся від проблем на далекій віллі, заплющуй очі, затуляй вуха! Коли Рим зрозуміє, що він тобі не потрібен – ти станеш непотрібним Риму!» – подумав він. Несподівано погляд Тиберія впав на Калігулу.

  - Що ти там мацаєш? – гнівно вигукнув цезар.

  Хлопчик в ту мить уважно розглядав грецьку вазу. Ах, що то була за ваза! На чорному блискучому тлі рельєфно виділялися позолочені фігури: фавни, сатири і німфи в чудернацьких позах. Руки Калігули проти волі потягнулися до цікавої вази. Відкривши рот від подиву, семирічний хлопчик жадібно розглядав непристойні зображення. Мекаючий голос цезаря Тиберія налякав його. Калігула здригнувся і випустив з рук кляту вазу. Дрібні уламки всіяли мозаїчну підлогу.



Ірина Звонок

Відредаговано: 19.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись