Ніжність у моді

Розділ 8

Обвітрило губи і останнє бажання

Цілуєш наче світу кінець

Лови мої руки

Пісні і кохання

Синхронне биття пари

Юних сердець

~Фіолет~

Оленка

- Макс... - хвилинне мовчання і я все ж відповіла. Порушила тишину.  Чесно сказати  він знову довів мене до шокового стану. От же вміє! - А чому саме я?

- Оленко... Ти ж обіцяла, що будеш моїм другом, -  після цього слова серце неприємно стиснулось. А я вже починала все забувати, гадала, що минуле вже не повернеться, - і отже, мені зараз дуже потрібна дружня підтримка, допомога та хороше слово.. А більше не знаю, до кого звернутись.

- Хм-м-м, - знову мугикнула, адже й гадки не мала, що відповісти цього разу. Чи то я вже використала весь словниковий запас?

- Е-е-е, - тихо запитав, - Оленко, ти ще тут? Чи то у мене проблеми з телефоном, бо я нічого не чую.

- Тут, тут...

- То як, ти згідна? - все ж запитав Максим. А можна це все буде сном, я зараз ущипну себе та прокинуся? Забуду про все те, що сказала щойно.

- Мабуть, таки згідна, - відповіла я. Ех, на що ж підписалась? Схоже, це смертний вирок. Власними словами буду себе вбивати... От, дурепа.

- Оленко! - навіть через телефон я зрозуміла, що він справді зрадів, емоції видавали його, - ти не уявляєш, який я тобі вдячний!

- Та я ж ще нічого не зробила... - стиха мовила я, дивлячись у вікно, вже вечоріє. А можна відмовитись від тієї пропозиції?

- Повір, для мене те, що ти погодилась - це вже неабияка перемога.

- Ем, це добре, - і знову не знала, що сказати... А колись у нас завжди були спільні теми для розмов. Мабуть, ті часи вже не повернуться...

- І з чого будемо починати? - поцікавився він. Яке важке питання! Трясця! У мене вже, певно, піца вистигла. Даремно готувала, а то холодної не люблю.

- Гадаю, що тобі спершу потрібно поспілкуватись з тіткою Світланою, - припустила я. Чи я не права?

- Оленко, можливо, дурницю кажу, але ніхто і ніколи нічого важливого по телефону не вирішував. Зустрінемось завтра обговоримо? - я вже хотіла відповісти, але він продовжив, - Але, якщо ти зайнята, то я не хочу тебе відволікати від важливих справ...

- Та ні, Максе, завтра ввечері я вільна. Тим більше, привести тебе у норму - теж важливо... - о, ні, що я верзу? Ненавиджу себе, що ледь не завжди говорю правду.

- О-о-о, чудово! - тихо раіє, - а ти справді так думаєш? - схоже, це запитання відноситься до моєї не досить вдалої репліки.

- Я тобі скину адресу в повідомленні завтра. О'кей? - запитую, ігноруючи те все, швидше сказане хлопцем. А у думках мрію завершити нарешті цю розмову. В принципі, вона не несе дуже важливого сенсу. Хоча, я помиляюсь...

- Так, звісно.

- Бувай! - і недослухавши, я вибила. Все ж навіщо погодилась? Що тепер робити? Як я зможу витягти з прірви Макса?! Це щось неможливе.

Дідько! Я не могла заснути, крутилась, верталась, згадала той клятий день...

2017 рік, листопад...

Я сиділа у квартирі, збоку горів камін, зігріваючи мене...

О, сповіщення нове! Дисплей засвітився, потягнулась до телефону.

Увімкнула його, перейшла до Інстаграму, побачила повідомлення, одразу тицьнула.

Усе зупинилося враз... Серденько на хвильку затихло. Вірити в це? Чи, можливо, брешуть?

Але кому варто було це робити? Невже ми комусь заважали? Чи стали перепоною?

Двері відчинилися. Мабуть, Макс прийшов. Все ж обіцяв, що прийде, проте ми домовились, що це буде годину тому.

Сильно стиснула телефон у руці, на очах вийшли сльози. Швидко їх стерла та поправила волосся.

- Сонечко, а у тебе відчинено!

- Я знаю, спеціально чекала на тебе вже, - говорю йому та підіймаюсь з дивану.  Підходить ближче, хоче поцілувати, але я все ж відхиляюсь. Ех, той мій характер нестерпний! Мовчати чи все ж говорити?

- Щось трапилось? - здивовано перепитує, витріщивши очі.

- Ні, все добре! - сплескую руками, - я сиджу та  чекаю, а ти постійно десь ходиш, спізнюєшся!

- Я з друзями був... - занадто спокійно відповідає мені.

- Справді?! - дедалі сильніше стискаю телефон з тим клятим повідомленням.

- Ти сьогодні якась знервована. Як справи в університеті?

- Максиме, не переводь тему. Де ти був? - знову запитую у хлопця.

- Якщо ти не почула, то скажу ще раз: з д-р-у-з-я-м-и б-у-в, - мовив по буквах. - Така враження, немов ти моя дружина, а я твій чоловік, який загуляв та нарешті повернувся. Я тобі серйозно говорю, а ти вірити не хочеш. Мені потрібно, щоб моя дівчина була трішки врівноваженішою, - так сказав, що я ледь почула. От, негідник!

- Ага, то я не влаштовую тебе, як дівчина? То давай залишилось друзями?  - ця репліка сама собою вилітає з рота. Слово - не горобець, вилетить - не впіймаєш. Чорт, казала ж Полька, що язик - мій ворог. Чому я про це не подумала? Макс здивовано дивиться на мене, злегка кліпає очима.

- Давай, - цей спокійним тон... Стоп-стоп, а що він сказав? Ні, бути цього не може... - Ти рада?

- Я в захваті, - з сарказмом вимовляю. І що тепер? Тобто, ми розійшлися?  Це кінець? Чи як розуміти?

О, ні-і-і! Яка ж я дурепа, сама у всьому винна!

Макс пішов, закривши за собою двері. А я повільно сповзла по стіні вниз, стиха ридаючи.

Занадто пришелепкувата...
 

Цей день я буде в моїй пам'яті завжди. Ненавиджу себе за те, що тоді нічого не вияснила, взяла та накривала на нього. А чи знає він головну причину тої сварки? Гадаю, ні. Але хто його зна. Все можливе.

До ранку мені все ж вдалось заснути. А це вже добре. Декілька годин і на роботу.