Обіймаю тебе крильми

4

  Після закінчення технікуму  Світлану, як молодого спеціаліста, направили на роботу в невеличке село Калинівку. Коли вона вперше завітала до голови колгоспу Василя Петровича Коваленка, щоб завірити направлення, у нього саме болів зуб. Голова, невисокий лисуватий чоловік років п'ятидесяти, сидів за столом, підперши щоку рукою, і страждав. Дізнавшися, що  до нього прийшла не просто відвідувачка, а майбутній агроном колгоспу "Світло Жовтня", він подивився на неї сумними очима, але висловлювати свої емоції не став - усі вони, ті емоції, були покладені на боротьбу з зубним болем.

  - А що ж ми з вами робити будемо? -  тільки й запитав  Василь Петрович.

 Три роки навчання в технікумі та проживання в гуртожитку виробили у Світлани імунітет до жалісливих поглядів та безцеремонних питань.

 -  Працювати, а що ж іще? -  філософськи відповіла вона.

  І вони дійсно спрацювалися. Колгосп був у Калинівці з "середнячків" :  у всіх соцзмаганнях та статистичних звітах мав  не кращі, але й не гірші показники у районі. Василя Петровича та й усіх колгоспників це цілком влаштовувало.  Але Світлана вирішила, що потрібно неодмінно впроваджувати нові методи та технології,  читала спеціальну літературу, переконала голову замовити нові сорти злакових аж із сусідньої області... Колгоспники дивилися на її інновації зі скептицизмом . Проте дівчина викликала у них повагу тим, як вона вперто обстоює свою думку, ні в кого не просячи допомоги, справляється з побутовими труднощами. Наприклад, вона однією з перших у селі придбала водяний насос, щоб можна було тільки натиснути кнопку - і  вода з криниці по шлангу текла у відро ( бо тягнути воду вручну - це  одна з тих небагатьох справ,  що були їй не під силу). Побачивши новинку, такими насосами швидко обзавелися й інші господарі.

   Дівчина постійно була в русі, її важко було застати в невеликій хатинці, виділеній молодому спеціалісту колгоспом - то на полях, то в конторі  обговорює чергову свою ідею,  то поїхала в район на нараду. Вона відчувала себе важливою, потрібною людям, а це було найголовнішим для неї.

  Через рік несподівано для всіх "конкурентів" їхній колгосп зайняв перше місце в районі із врожайності зернових. Нові сорти пшениці, які  Світлана почала вирощувати на полях "Світла Жовтня" , принесли свої плоди. Василь Петрович був страшенно задоволений. Вперше за десять років, впродовж яких він займав цю посаду, колгосп вийшов у передовики соцзмагання! Більше того - йому зателефонували з райкому партії та  повідомили, що збираються нагородити орденом. Голова  висунув зустрічну вимогу - щоб нагороду отримала й молодий агроном, тому що всі успіхи господарства - це її заслуга. Отож на святкування Дня урожаю у райцентр  вони поїхали разом на старенькій  "Ниві" Василя Петровича.

   Світлана одягла свою найкращу сукню, зробила модну зачіску в перукаря. Але ноги її тремтіли і підкошувалися від страху. Уперше в житті  дівчині доведеться піднятися на сцену багатолюдного зібрання, отримати почесну відзнаку... На неї буде звернуто погляди  сотень очей. Ану ж хтось розсміється чи  почне  недовірливо показувати пальцем сусідам - мовляв, що це за агроном такий, без рук? 

  Урочистості розпочалися.  Переможці змагань сиділи в перших рядах,  вони уважно слухали виступ першого секретаря райкому партії,  звіти про виконання  колгоспами та радгоспами району планів на рік та п'ятирічку... І ось розпочалося нагородження.

  Хоч Світлана і знала, що їм з Василем Петровичем доведеться підійматися на сцену, і все ж її ім'я з вуст ведучої  пролунало несподівано, як грім з ясного неба :

 - Неділько Світлана В'ячеславівна... нагороджується.... - крізь шум у вухах почула вона. Підвелася і зніяковіло почала пробиратися  між кріслами  до виходу на сцену.  "Хоч би не впасти", - подумалось.

  Але  ці кілька метрів по червоній килимовій доріжці, сходинки,  пофарбована в бордовий колір дерев'яна сцена - все пройдено благополучно. Василь Петрович та Світлана стояли перед  представниками влади, які, посміхаючись на камеру фотографа, видали завчені слова привітань, голові колгоспу  керівник району потис руку, а Світлану обійняв і поцілував у щічку.  Коли настала черга вручати дівчині медаль,  виникла заминка - секретар райкому звично зібрався тицьнути червону коробочку дівчині в руки, як до цього вручив Василю Петровичу, але раптом зрозумів, що це не така вже й гарна ідея. Він трохи зблід і озирнувся навколо, наче роздумуючи, як вчинити в цій ситуації. Але Світлана не розгубилася. Вона "на автоматі", як робила вдома всю дрібну роботу,  обережно взяла коробочку зубами, приязно кивнула секретарю райкому та попрямувала на своє місце, а за нею гордо крокував голова колгоспу, несучи два букети квітів - свій та Світланин.

  Раптом присутні в залі встали зі своїх місць і почали аплодувати. Світлана посміхалася навсебіч люб'язно, наче кінозірка. Страх повністю полишив її, зостався тільки приємний холодок десь всередині, і   відчуття польоту - здавалося,  от-от за її спиною розгорнуться дужі крила і вона злетить прямо в осіннє небо, полине над землею...

  "Це найщасливіша мить в моєму житті", - подумала дівчина.

 



Мар'яна Доля

Відредаговано: 31.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись