Опальна принцеса. В пошуках Дракона

3.3

 

А поки…

Ніч видалася чудовою. Вчора небо ховалося за хмарами і на землі панувала суцільна темрява, сьогодні ж крізь вузькі ґрати пробивалося місячне світло. Воно падало на металеве начиння катівні, перетворюючи це не найприємніше приміщення на печеру чудес. Принаймні я цілком успішно уявляла, що мене оточують музейні експонати, а не предмети місцевого побуту.

Поруч із вікном не росли дерева, зате в опівнічній тиші чітко вчувався шум води. Пам'ятається, неподалік протікала річка? Далайна, яку Айра чомусь вважала Душогубкою.

Тобто не чомусь, а тому, що теж майже нічого не знала про цей світ. Айра оперувала звичними мені поняттями і образами. Вона – моя співвітчизниця?!

По місячній доріжці пробігла велика тінь. Я зацікавлено підняла голову до клаптику неба, що виднівся за ґратами. Що ще за швидкісна позапланова хмара? Чи не збираються господарі резиденції викурити мене прямо зараз?

Ні, долінейська влада не мала відношення до подій за вікном. Сумніваюся, що в списку тутешнього персоналу числилася золотиста хвостато-крилата тварина з високим гребнем, довгими худими лапами і звичкою плюватися вогнем в місяць. Я й гадки не мала, до якого виду належить чудовисько, що перекидалося в небі, тому вирішила вважати його драконом.

– Лаі, наро?

– Ага, просто немає слів… Воно реальне, чи мені сюди запустили якийсь галюциногенний газ?

– Ваенаро. Шаєр ває.

– Чудово. Це, випадково, не ваш жахливий Дракон-засновник?

– Ані шаєр?! Застаро! Оте хі шаєр рендор!

– Рендор? Ре…

До мене раптом дійшло, що розмовляю я не сама з собою.

– Ти!

Вірно, це був мій старий знайомий в дивних обладунках. Той, хто запросто проходив крізь стіни і хто начепив на мене прокляту корону!

«Зніми її! Швидко!» – я насилу подавила бажання почати розмову зі сварки.

Який сенс кричати? Ми говорили на різних мовах. Правда, судячи з інтонацій візитера, він мене розумів.

Чи я фантазувала?

– Я Аня. Просто Аня, – спробувала представитися.

– Рік.

– Тебе звуть Ріком? Серйозно?

– Шаєр Рікадор ріє Нордес.

– Ти… Ви родич Вікарда? – Я не вірила своїм вухам. – Ну, цього, який шаєрон і дізнавач?!

– Наро.

– Це так чи ні?

– Ро!

Він точно мені відповідав. Не його проблема, що мій автоматичний перекладач (або що там допомагало нам спілкуватися) працював лише в одну сторону.

– Ви не помічаєте, що я не розумію ні слова, правда?

– Ре даво?!

Рік (сподіваюся, це все ж ім'я, а не місцева лайка) виглядав здивованим. Він заговорив так швидко, що я взагалі не розбирала слів. Подивився на мене благально, ніби розраховуючи, що за минулі десять секунд я чудесним чином вивчила його мову, і раптом посміхнувся.

– О, аліє, томи дери ма шида.

Це було щось заспокійливе. Якесь прислів'я? Здавалося, я ось-ось уловлю його сенс, але…

Він не ловився.

– Шаєре Рікадоре, я ціную вашу допомогу…

– Рік.

– Ріку, я вдячна вам за…

– Дані.

– Гаразд, на ти так на ти.

Ще кілька таких нічних бесід – і я зможу хвалитися, що здолала іносвітську мову. Це було незрозуміло, але я відчувала, про що річ. Може, допомагала міміка співрозмовника, чи імплант знову запрацював як треба, чи мій супутник володів телепатією… Хто знає. У будь-якому випадку Рік розумів мене, а я здогадувалася про його відповіді. Цілком стерпний початок.

– Навіщо ти начепив на мене корону? – це питання не давав мені спокою.

– Ері шаї? Хм… Та сило, ба аліє – вікер.

«Кесарю – кесареве, угу. А детальніше?» – але подробиці поки перебували за межею мого сприйняття.

– Зніми її. Будь ласка. Вона занадто гостра, та й голову мити незручно.

– Ано дак?

Я провела рукою по волоссю, щоб показати, про що говорю, і остовпіла. Ніяких гострих зубців не було! Корона, що поранила дізнавача, зникла!

– Дякую! – Не дивлячись на дракона за вікном і сумні перспективи, на душі стало легше. – Ці магічні штуковини мене лякають.

Рік стиснув кулак, демонструючи леза, що виступали з металевих рукавичок.

– Корі, наро?

– Вражає, – кивнула я. – Але це зброя, тобі за статусом належить. А корона – якось неправильно. Я ж не королева і навіть не принцеса. Тим більше, носити крадене зовсім не хочеться. Поверни її на місце, нехай Вікард заспокоїться.

Щось змінилось. Рік не вимовив ні слова, однак по його обличчю стало ясно: я сказала щось не те. Чи, навпаки, дала йому інформацію для роздумів?



Елена Гриб

Відредаговано: 28.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись