Опальна принцеса. В пошуках Дракона

Глава 6.1. Знайомий незнайомець

 

Зі щоденника Аріни Керейри

Будь ти проклятий, татусю, разом зі своїми обіцянками і планами!

Відходжу від анестезії. Череп тріщить, думки плутаються… Кажеш, я – найцінніше, що у тебе є? Брехня! Твої божевільні плани – єдине, про що ти дбаєш. Навіть «МАКІС» зі мною згодні. Гвинт сказав, вони були проти моєї участі в проекті. Вони були проти! Чужі жорстокі люди. Справжні вбивці. А ти встромив мені в голову імплант-недоробку за півмільйона!

Так-так, щоб я звикала до управління, пам'ятаю. Щоб владою перейнялася. Я ж твоя донька! Спадкоємиця імперії, яку ти ще не створив.

І що тепер? Даєш задній хід, так? «Варіанту номер сім» кришка, звичайно ж. А що з іншим оператором? З тією, кому ти довіряєш більше за життя? Їй ви імплант теж видалите? Чи вона поки в роботі?

Співчуваю, татусю. Ця стерва залишить тебе з носом. Думаєш, у вас кохання? Вона ж використовує тебе, як ти – мене!

***

Долінея

Реальність повернулася. Зі свідомості зникли чужі думки і почуття, перед очима вже не стояла лабораторія, сирени замовкли після ледь чутного клацання.

Під час спостереження за Аріною я знала, що перебуваю в Долінеї, і знала, що якщо мене застукають у стані «відключки», проблем стане більше. Але картинка перервалася на найцікавішому місці, і мені хотілося провести з леді Айрою ще кілька хвилин.

Мене засікли… І як, скажіть на милість? Під час першого «сеансу» я припустила, що дивлюся на побут Аріни через якусь камеру, розташовану у верхньому правому кутку приміщення. Може, цей дивний Гвинт зауважив, що вона позапланово включилася? Хто знає…

Айру відвезли на операцію. Чи означало це, що після вилучення (або заміни?) її імпланта зв'язок між нами урветься назавжди? Найімовірніше.

До речі про зв'язок… Аріна Керейра – дочка великої шишки, а не піддослідний кролик. Навіщо їй навушник, який впливає на мізки? Я могла допустити, що до мого вона підключилася власними силами, але ось у те, що ця вісімнадцятирічна хамка самостійно запхала собі в голову зразок передової технології, якось не вірилося.

Як би там не було, донька Мануеля Керейри, чиє ім'я мені нічого не говорило, знаходиться по ту сторону барикад. Вона з тих, хто транслює свою свідомість, я ж (і, думаю, дівчата з програми) ймовірно повинна підкорятися сторонній волі.

Це ж щастя, що мій імплант почав давати збої! Спасибі охороні, яка після інциденту з принцом Ендером транспортувала мене до місця ув'язнення настільки завзято, що я стукнулась головою і порушила зв'язок, і спасибі шокерам, після яких Айра зникла остаточно. Ну а кіно, що включається в невідповідний момент, – менша з бід до тих пір, поки в головній ролі не я.

– Кхе-кхе.

Покашлювання за спиною було не тактовним, а надзвичайно зловісним. Так привертають до себе увагу кіношні лиходії. Не здивуюся, якщо цю фішку сценаристи взяли з життя справжніх душогубів.

«Зараз мене поведуть до короля», – я постаралася заспокоїтись і запевнила себе, що найближчим часом нічого поганого не трапиться.

Не вийшло. Просторий кабінет раптом показався затхлою комірчиною, декоративні решітки на вікнах визвірилися колючками, стіл з темного дерева нагадав труну. Глибоке коричневе крісло в кутку стало інструментом тортур, однотонний килим не відрізнявся від сипучих пісків, статуї воїнів, що цілилися в мене з пістолетів, заворушилися. Навіть світлі обкладинки книг на полицях виглядали як зуби гігантського равлика, який повільно, але невідворотно підповзав до мене.

Я повернулась, щосили зображуючи статечність і неквапливість.

– Рік! – вигукнула перш, ніж зрозуміла: відбувається щось не те. – Рік?..

Безсумнівно, це був він. Рікадор ріє Нордес власною персоною. Чи то матеріальний привид, чи то унікум, здатний проходити крізь стіни. Мене це мало хвилювало. Головне – Рік відносився до категорії дружніх істот. Після деяких роздумів я вирішила, що за корону треба дякувати ластонцям, а не йому. Ще б навчитися розуміти мову, на якій він розмовляв, не на рівні здогадок, і жити стало б легше.

– Ти не в обладунках? – Момент радості пройшов, його змінило недобре передчуття.

Ми з Ріком, який «шаєр» і який «ріє Нордес», перетиналися двічі. Він завжди носив приголомшливі лускаті обладунки та рукавички з моторошними лезами. Бачити його одягненим в звичайний костюм-трійку синяво-чорного кольору було дивно. До того ж я пам'ятала, як Рікадор дивився на мене. Його очі посміхалися, хоч обличчя і зберігало серйозний вираз. А чоловік, який стояв переді мною, нагадував живу статую. Ні натяку на емоції, нехай і негативні. Лід в погляді і байдужість в рухах. Для нього я значила не більше ніж килимок під ногами. Деталь інтер'єру, та й годі.

– Ріку, це ти? – Я почала відверто панікувати. До сих пір допомога шаєра здавалася цілком очевидною, але ситуація змінилася не на мою користь. – Чи твій злий брат-близнюк?

Він оглянув мене з усією безпристрасністю, на яку здатен олюднений робот, і підійшов ближче.

– Злий, значить?.. – запитав рівно.

«Не Рік», – я розуміла його, отже він – не нічний гість, та й голос відрізнявся. Чи тон? З переляку важко визначити.



Елена Гриб

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись