Оповідки

Дзвінок мамі

Яке тихолагідне щастя дзвонити старенькій мамі…

І просочуватися наскрізь оцим радісним здалеку «Ах ти ж мій, Сіроженька!!!». Сіроженька розміняв шостий десяток, але не в маминих очах. Там він, як і раніше, маленький хлопчик. Який все життя біжить политою сонцем стежкою. Назустріч своїй вічно молодій мамі.

Цікавлюсь справами, на що отримую несподіване - нормальок. Це вже племінник внук поправив бабусі лексикон. Мені смішно і я питаю, що це значить. Мама терпляче перекладає - це означає, що все йде як треба. Куди краще ніж у Люсі.

Люся це мамина «падруга». Їй за сімдесят, як, власне, і іншим, таким небагатьом, маминим подругам. Поки обдумую почуте, мама в особах та з інтонаціями починає розповідати.

Дзвонить Люсі падруга з Житомира. Якій також глибоко за сімдесят. Але, що характерно, дзвонить сама. Та і розмовляють кожен день.

- Люся, прівєт! Ти не помниш, як мене звати?

Заскочена зненацька, Люся ошпарено кидається за своїм записником. Гарячково шурхотить сторінками старого списаного товстого, на 96 аркушів, учнівського зошита. Люся - бувша вчителька хімії. Моя, до речі. Не знаходить. Вертає до телефона.

- Слухай, давай я краще передзвоню. Тобі це на коли треба?

Заливаємся сміхом разом з мамою. В мене виступають сльози. Щоденні турботи життя божих кульбабок...

Моя смішливість від мами. І мама в питаннях іронії ніколи не підводить. З любов'ю і безмежно тонко.

- Так я це до чого, Сірожа. Напиши-но десь біля свого тєлєхвона як мене звать. Бо може бути срочно нада!

Яке тихолагідне щастя дзвонити старенькій мамі...