Оповідки

Котячі роздуми

«Ніколи не розумів, чому такі гарнюні дівчатка люблять поганих хлопчиків. Ото для початку візьме вступить у якесь дно, а потім всеньке життя жаліється про нещасну любов. А яка вона ще може бути, якщо воно дурне? Так ні, не бачать, бо засліплює. Це, мабуть, принцип природного добору такий. Для сталого числа одвірків в натурі. Бо чогось кажуть кожної твані має бути по парі…

Я, кого не спитай, дуже гарний. А от з дівками не фартить, бо завжди знаходиться якесь гірше опудало. Як, наприклад, останнього разу, коли я їздив до Львова.

Почалося з того, що мій Сашко почовгав раніше, а я мав його доганяти. Приперлись в Одесу на вокзал, а місць немає. Хоч по шпалам днів десять шуруй. Насилу вмолили провідницю, щоб десь пристроїла непомітно. Хай би їй очі повилазили, бо пристроїла в якусь величезну коробку з кам’яним вугіллям. Там, каже, його точно ніякий контроль не побачить.

Не збрехала, жучка. Мене точно ніхто не побачив. Правда я сам чуть не кончився. Ви не пробували до Львова їхати на купі вугілля? І не пробуйте. Не понравиться. Мулько, темно, смердить немилосердно.

Я, як тільки очі зміг продерти, так Сашкові у Львові і заявив. Чисто по людські. Щоб це було останній раз і надалі мені менше купе не пропонувать. Бо з мене не здоровий шахтар виходить. Нервовий якийсь.

Але Львів, панове, то таки Львів. Ковтнеш чогось масного м’ясного з реберні і все лихе в тобі розчиняється. Лежи собі осоловілий, життям насолоджуйся. Пузо вилизуй.

Але коли тут господарством розкладатися, коли за вікном, на дитячому майданчику вона гуляє. Блондинка з блакитними очима. Я, як представив, які в нас можуть вийти блондинятка, то аж у серці замлоїло. Бігом до неї. Справа, зліва, знову справа підбираюсь. Як Вас звуть питаюсь. Вона оченятками блакитними кліп, кліп. І так безмежно ніжно, - Луїза, - муркотить. Господи, пресвятий Боже, та від такого імені мене по всьому майданчику киселиком розплескало. А можна я Вам, тремчу, якесь кіно покажу. А чому ж ні? Срібним струмочком у відповідь. Тільки давайте ввечері, бо зараз мене додому кличуть.

Не пам’ятаю, як того вечора діждав! Як тільки смеркло, тигром на дитячий майданчик кинувся. А вона вже там, неземна. Раптом тут бац кендюхом по лобі – не сама! Підманула, підвела. Поряд якась іржава тварина сидить. Здорова, жирна і на мене щириться. А сонечко моє,блакитнооке, оченятами додолу кліп, кліп. Сама ні до чого – розбирайтесь, хлопці!

А що тут розбираться? Не моя категорія. З такою то товстою мордою. Я задки, задки і вихором до додому. Через вікно з розгону. Руде опудало за мною з ревом і матюками. Також в хату заскочило, не побоялося. Ще й розірву на весь квартал верещить. Добре, Сашко мій з ліжка підскочив. Я тебе, каже, погань зараз розірву. Двічі держаком віника по спині обперезав гнідого – за тим тільки смуга стала.

Так і виходить, що я герой. Бо заманив підступного рижого ворога в пастку. Але хіба яка блондинка оцінить такий подвиг заради неї? Який Ви жорстокий, прошепотіла. І пішла зблеску рудому рани зализувати.

Не фартить мені з дівками. От не фартить.

Щиро Ваш, котик Нон!»

А чому це ти без нашийника, дорогенька?



Сергій Волошин

Відредаговано: 29.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись