Особливості магічного кохання

Розділ 5. «Зоомагія і не тільки»

 

— Більше я з вами не няньчитимусь, — оголосила Елеонора Ліровільна, зайшовши до класу. — Цілий рік ви вивчали інформацію, звикали до звірів, були обережними й повільними. Але тепер потрібно ввімкнути своє внутрішнє Я, докласти максимум зусиль і показати, хто в домі господар. Отож, більше ніякого відвару на заняттях не буде.

Хлопці невдоволено загули. Адже огидне на смак зілля насправді полегшувало роботу, а тепер доведеться добряче попітніти, щоб перетворитися на тварину.

— А от я не проти, щоб ви зі мною трішки поняньчились... — розпусно усміхнувся Раян.

Його найкращі друзі — Стівен, Генрі та Едді — теж загиготіли, розглядаючи викладачку масними поглядами. Елеонора проігнорувала недоречну репліку та продовжила:

— Олівере, Злато, будете першими.

Ми вийшли в центр кімнати, чекаючи наступних вказівок.

— Отже, універсального способу не існує. Особисто мені допомагають певні тригери. Я згадую подію, травму чи якусь смертельну небезпеку, під час якої єдиним порятунком стає перетворення. Також можете візуалізувати свого звіра, деяким магам це допомагає.

Я кивнула й занурилась у спогади. На щастя, подій наповнених смертельною небезпекою у мене було вдосталь. Одразу пригадала Ярика: його очі наповнені чорнотою, хиже обличчя та чіпкі холодні пальці.

Мій пульс пришвидшився, а ніс вловив дивний солодкавий аромат, який линув від однокурсників. Мені навіть примарилося, що від Раяна до Елеонори тягнеться тоненька рожева ниточка...

Але второпавши, що не про те думаю, я струснула головою і продовжила концентруватися на спогаді. Час минав, а перетворення так і не відбулося. Руки й ноги залишалися звичайними, шкіра не обростала шерстю, а нігті не змінювались на пазурі. Тим часом Олівер зник, натомість поруч зі мною стояв кудлатий собака породи комондор.

— Олівере, ти мене чуєш? — запитала викладачка.

— Гав, — підтвердив пес, струснувши заплутаною гривою.

— А ти мене бачиш?

— Гав, — знову відповів Олівер.

— Тобто ти не поруч зі своїм звіром? Ви тепер одне ціле?

— Гав, — ствердно хитнув головою пес і, підійшовши до мене, подав лапу.

Я розгубилась, але потиснула її у відповідь. Поглянула собаці в очі й упізнала хитруватий погляд свого однокурсника.

— Це справді він, — мовила я.

— Чудово, Олівере, до кінця заняття перебувай у цьому стані, — сказала Елеонора. — Злато, спробуй ще раз. Може, якийсь інший спогад? Щось особисте, що пробуджує сильні емоції.

Я кивнула і, глибоко вдихнувши, згадала свій день народження. Розтрощений дім, кров, крики батька та матері. Безмірна жорстокість і холодна байдужість до чужих страждань.

Лють лавою наповнила вени. У мене почали тремтіти кінцівки, хотілося накинутися на Ярика й Селену, задушити їх власноруч. Побачити, як життя по краплині витікає з тіл, а очі гаснуть.

— Це не зовсім те, що потрібно, — раптом перервала мене викладачка. — Агресія, звичайно, сильна емоція, але для перетворення геть не підходить. Спробуєш наступного разу, — вона співчутливо поплескала мене по спині.

— Зрозуміло, — відповіла я, відчуваючи повне фіаско.

Не люблю, коли в мене щось не виходить. Особливо, коли це щось відбувається під час одного з улюблених предметів.

Тим часом у моїх однокурсників, наче навмисно, все виходило. Не з першого разу, але зрештою їм вдавалося відшукати спогад і здійснити перетворення. Наприкінці заняття клас перетворися на справжнісінький звіринець, що неабияк дратувало. Адже за останній рік я звикла бути, якщо не першою, то обов’язково другою. А тепер страшенно сердилась, правда невідомо на кого: чи на себе, чи на хлопців, чи на викладачку, яка мене зупинила.

— Ну що ж, на цьому можна завершувати, — оголосила Елеонора. — На домашнє завдання потрібно тренувати перетворення. Чим швидше воно відбуватиметься, тим краще. Всім до побачення.

Пролунав дзвін, що оголошував перерву, й однокурсники одразу почали виходити з класу, а я все ще стояла, думаючи про свою невдачу. Коли вже розвернулася до дверей, щоб іти на наступну пару, почула голос жінки:

— Злато, як будеш у своїй кімнаті, то зазирни в кишеню.

— В кишеню? Для чого? — не второпала я.

— Просто зазирни, — сказала Елеонора та, крутнувшись на місці, смерчем вилетіла у вікно.

— Гаразд, — відповіла я вже порожньому класу.

* * *

Наступною парою була бойова магія, яка почалася з пекельної розминки.

— Швидше, сильніше, докладайте максимум зусиль, — вигукувала місіс Крадж, поки ми виконували серію силових вправ.

Піт лився рікою, обличчя стало буряковим, і я вже не знала, чого хочу більше: вмерти чи води.

— Ледачі бегемоти, підняли зади й виконали ще два підходи. Вперед, — не вгавала жінка. — Раз, два, три, чотири — стрибок; п’ять, шість, сім, вісім — випад; віджимання, прес! Швидше! Швидше! Швидше! З таким рівнем підготовки під час бойових завдань ви першими потрапите у пазурі монстрів!



Вікторія Задорська

Відредаговано: 30.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись