Останнє полювання Гюнтера

Частина третя "За мить до воскресіння"

I

Після відпустки мене спочатку відправили в Мілан, де мав стояти наш полк. Але вже наприкінці червня ми опинилися в чарівному італійському місті Неаполі, що вражало своєю красою та витонченістю.

Це було місто-легенда. Коли ми з’явилися в ньому, то нас вразили усі ці будиночки, усі ці кав’ярні, піцерії, вузькі вулички, і головне ─ вид на Неаполітанську затоку.

Наша рота проживала в домі старого місцевого італійського торговця та його жінки, що стали нам за господарів. Їхній двір був вишуканий. Маєток у стилі італійського класицизму з великим балконом на останньому поверсі, а було їх всього три; дивовижно мальовничий сад із різноманітними субтропічними квітами та деревами, царство зелених кущів, що служили за огорожу, ─ усе це радувало мою душу, наче я й ніколи не вирушав, наче залишився досі вдома, саме тоді, коли оголосили про закінчення війни. Проте, на жаль, війна тривала, і я не був удома, а лише стояв на одній із райських ділянок окупованої фашизмом Італії, система якої от-от рухне додолу.

Час, проведений тут, здавався просто казкою. Нарешті за всі ці роки війни ми по-справжньому відчули себе вільними. Наш господар, старий торговець Фердинандо Берліедо, був дуже привітним чоловіком. Його жінка готувала нам чудове рагу, що було подібне маминому, а на вихідних інколи навіть піцу. Одним словом, нам просто щастило. Ніколас Гемель і Ріхард Бендер постійно грали в шахи, які були в господаря. Я з Філіпом Штромером часто ходив прогулюватися містом, адже все здавалося таким спокійним. Щодо решти, то вони або грали у скат чи покер, або відбували десь службу за містом, возили офіцерів у штаб, чергували в нарядах по кухні. Серед офіцерів тут були двоє молодих фельдфебелів, а також лейтенант Кермер і старий фельдфебель Баумер, що продовжував горлопанити разом зі своїм унтер-офіцером Хельмутом Айзенмунсом.

Увечері мене покликав мій знайомий італієць Сільвіо Кадіоллі, рота якого стояла теж на нічлігу по сусідству з будинком нашого господаря. Я здивувався цій зустрічі, адже не бачив його вже довгий час. Цей хлопець доводився другом зниклому без вісті Алессандро Макереллі, із яким він колись разом служив.

─ Гюнтере Штрауберг! Як я радий тебе бачити! ─ привітався Сільвіо ламаною німецькою.

─ І я тебе теж, ─ мовив я спокійним тоном, ще не зрозумівши у чому справа.

─ Гюнтере, як бачиш, ми тут зупинилися на ніч. Завтра нас відправляють у Палермо, на Сицилію. Ми й так довго отримували нове поповнення, деякі літаки вийшли з ладу, я вже й мовчу про все те, що ми втратили в Африці. Але не за цим я до тебе прийшов, ─ вів далі він. ─ Мене попросив командир передати дещо в місті. Чи не міг ти це зробити замість мене? Думаю, тобі краще піти туди, із ним ти був ближчим, аніж я, і батько німець, тобі буде легше з ним розмовляти.

─ То в чому справа? Куди мені треба піти? ─ нічого не розумів я.

─ Ось, поглянь, ─ сказав Сільвіо і показав мені якийсь документ італійською мовою.

─ Але я не розумію італійської, що ти…

─ Уважно придивися, ─ перебив Сільвіо.

Я ще раз подивився на ці папери. Нарешті на них я вгледів ім’я Алессандро Макереллі.

─ То що я маю зробити? І до чого тут Алессандро Макереллі? ─ ледве тямив щось я.

─ Це треба віднести його батькам у місті. Його літак знайшли.

─ Знайшли?! ─ не вірив словам приятеля я. ─ Де… Де саме? Коли?

─ Це сталося ще всередині травня. Уламки його літака знайшли біля берега одного з грецьких островів. Там усе згоріло… Залишки тіла відшукали біля скель… Сам розумієш, ми тоді відступали, така паніка. Наші майже капітулювали, тому до літака не було діла. Той острів, зі слів нашого капітана, був майже безлюдним, лише інколи туди припливали місцеві рибалки. Саме вони виявили літак. Потім слідство… колотнеча… Повідомлення про його смерть надійшло до нас тиждень тому.

Я не міг у це повірити. Алессандро і справді загинув. Із тих пір, як мені розповіли про зникнення Алессандро, я ще сподівався, що він живий. Поранений, може, полонений, але живий. Надія не помирала довгий час, але тепер усе рухнуло в мене на очах.

─ А як дізналися, що то саме він? ─ досі не вірив цьому я.

─ По номеру літака. Правда, це, напевно, єдине, що можна на ньому було розгледіти.

─ То коли я маю піти віддати це його батькам?

─ Можна ввечері, але бажано саме зараз. Можеш і пізніше, просто ми завтра залишаємо Неаполь, а лист…

─ Гаразд, я піду туди через годину.

─ Ось адреса будинку, де живе його батько, ─ показав мені Сільвіо на звороті листа.

─ Гаразд. Це все? ─ запитав його я.

─ Так. Радий був знову з тобою зустрітися. Може, ще колись побачимося.

─ Бувай, сподіваюсь, що це не остання наша зустріч.

─ Я теж у це вірю. Бувай, ─ з усмішкою на обличчі мовив Сільвіо.

Він пішов геть. Я ще довго чув його кроки. Ще довго з моєї голови не виходили думки про Алессандро. Спогади оволоділи мною, я згадував про ті тяжкі, але водночас цікаві часи, коли друзі рятували тебе від смерті, дарували нове життя, радість, коли все було інакше і водночас так само, як і зараз. Алессандро Макереллі навіки залишився в моїй пам’яті. Він не помер, він ще досі з нами. Світ знову перевернувся догори дриґом, усе знову стало таким, яким і мало бути, адже спогади й новини про війну діставали мене навіть тут ─ у райському куточку міста Неаполя, що незабаром перетвориться на пекло.



Крістіан Ант

Відредаговано: 23.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись