Остання повелителька Кубку Безсмертя: Армія Мертвих

11. Будинок жахів

Глава 11

Будинок жахів

  • З  чого нам розпочати? – запитала Брітані, зайшовши в кімнату, де лежала Мелінда.
  • Ти все чула? – запитав Джим.
  • Так, чула. Чомусь мені здається, що ви навіть уявлення не маєте, де шукати цього Вольтерна.
  • Тобі не здається, ми справді не знаємо, де його шукати, – подивившись на неї, сказав Мартін.
  • А хтось взагалі із живих його бачив? Чи це тільки здогадки про те, що він існує…
  • Я бачив, - промовив Мартін,-  Нічого особливого, людина непримітної зовнішності.
  • А якщо він вже помер? Ви самі сказали, що він не безсмертний…
  • Ми б давно це відчули. Коли помирає такий могутній чарівник, всі надприродні істоти це відчувають, зокрема ти і Мелінда, вже б про це знали. А що стосується того, чи він постарішав, то гадаю, що ні. Він знає багато різних заклинань, які могли б зупинити його старіння. Всі вони діють лише до певного часу.
  • Тобто? – промовив Джим.
  • Якщо ми дізнаємось, коли він наклав це заклинання, то зможемо фактично  вирахувати, коли саме йому справді знадобиться кубок і Мелінда зокрема…
  • А так як це неможливо зробити. Тому  ми знову опинились на початку, і в будь-якому випадку ми програємо… - сказала Брітані.
  • М-м-м, ти оптимістка, нічого не скажеш, – сказала Мелінда, встаючи із ліжка.
  • Я реалістка, тому говорю все, як є. У нас немає нічого, з чим можна би було розв’язувати таку війну. У нас є друїд-початківець, хранителька, яка не знає всю значимість своєї сили, чоловік, який міг би навчити чомусь усіх нас, та натомість просто сидить і попиває каву, а також двоє смертних, які можуть померти в будь-яку хвилину. Це всі наші козирі, якщо їх так можна назвати.
  • Ну, я би так не сказав, що всі… - почав говорити Майкл, - у нас є Ліана.
  • Що за Ліана?  - з недовірою запитала Мелінда.
  • Це одна моя знайома, точніше студентка, яка допомогла знайти мені сестру… Я можу попросити її знайти якусь інформацію про таких давніх чаклунів, як Вольтерн, можливо, щось нам допоможе у його пошуках.
  • Ти впевнений, що їй можна довіряти? – запитав Мартін.
  • Так, думаю, що можна. Вона допомогла знайти мені сестру. Чому  б не відшукати і його?
  • Ну, не знаю…- холоднокровно відказав чоловік.
  • Давайте хоч спробуємо. У нас і так немає нічого, щоб допомогло нам у пошуках,- сказав Майкл.
  • Добре, коли ти їй збираєшся сказати про це? – запитала Брітані.
  • Зараз вже пізно, сходжу до неї ранком. Може, й  справді із цього щось вийде…
  • Так, було би досить-таки непогано… Майкл прави, зараз вже пізно. Я можу постелити вам ліжко у сусідніх кімнатах. Це колишній пансіонат, тому кімнат тут багато, вже занадто пізно їхати додому. Що ви на це скажете? – сказав Мартін, подивившись на своїх гостей.
  • Я думаю, що це гарна ідея, тим паче вже справді пізно…- сказала Мелінда.
  • Я також не проти – радісно погодився Джим.
  • А що думаєте ви? – запитав Мартін Майкла і Брітані.
  • Так, це справді гарна ідея, – відповіла Брітані.

Мартін пішов готувати ліжка. Брітані з радістю погодилась йому допомогти. Незважаючи на те що будинок старий, він був затишним, тому Майкл там почувався, як вдома. Він дуже хотів здивувати свою сестру і вирішив приготувати чай за особливим рецептом, який належав його батькові. Всі потрібні інгредієнти були на кухні, куди, власне, він і попрямував.

Мелінда і Джим залишились в кімнаті самі. Настала тиша.  В дівчини було відчуття, що чим далі, тим більше Джим віддаляється від неї.

  • Я давно хотіла з тобою поговорити стосовно того, що сталося,– перервала тишу Мелінда.
  • Стосовно чого? Того як розвивається твоя сила, того як Вольтерн хоче створити армію, чи того наскільки все виходить препаскудно? – почав говорити Джим.
  • Ні, стосовно того, що ти мені сказав, коли помирав…
  • Я  давно чекав цієї розмови…
  • Так, знаю, потрібно було поговорити раніше, але якось не знаходила слів… Ти справді мене кохаєш? – з недовірою поглянувши на Джима, запитала Мелінда.

Вона присіла на край крісла і пильно дивилися за  його реакцією.

  • Так, ти мені подобаєшся і дуже давно… Я не знав, як тобі сказати  про це, тому і говорив, коли помирав. Я думав, що більше тебе не побачу.

Джим сів навпроти Мелінди і почав дивитися в її очі кольору неба. Його руки трусилися, на чолі виступив піт. У  голосі відчувалося хвилювання. Це був перший випадок, коли Джим комусь відкривав свої справжні почуття. Він так боявся її відповіді на це, він боявся, що почуття Мелінди не будуть взаємними до нього. Все залежало від однієї миті. Його життя могло змінитися за декілька секунд, які, на його думку, тривали занадто довго.

  • Невже так важко було сказати мені це при житті? Чому потрібно було чекати до останньої миті?
  • Я не знав, якою буде твоя реакція, не хотів відштовхувати тебе. Мені так подобалось, коли ти розповідала мені свої історії, коли ми цілими вечорами говорили по телефону, коли просто прогулювались у нашому парку. Не  хотів, щоб все це змінилося, не міг цього дозволити.
  • Якби ти сказав мені про це раніше, ми могли б щось вирішити…
  • А зараз? Що змінюється зараз?
  • Я невпевнена, що зараз  готова до якихось відносин. Це все занадто боляче для мене… Не боюся відчувати, боюся потонути в почуттях…
  • Знаю, тебе скривдили, але я не такий, я ніколи не дозволю впасти жодній сльозі із твоїх очей,  не ображу тебе і не зроблю боляче, ти - сенс мого життя.. Ти все, що в мене є і все, чого мені так не вистачає.



Марина Савчук

Відредаговано: 21.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись