Палітра часу

Глава 8

Зранку я була сонна, голова боліла і мене чекала ціла купа роботи. Нашвидкоруч приготувавши сніданок і остаточно прокинувшись завдяки двом порціям кофеїну я поспішила у галерею і не вилазила звідти цілий день. Думати про нічну розмову не було часу.

Ліхтарі уже давно освітлювали вулицю, коли я втомлена сіла у таксі і нарешті поглянула на телефон - 5 пропущених від Діани. Ох….розмова буде...цікава, варто було це подумати як мобільний ожив дзвінком.

- Нарешті. Цілий день не могла додзвонитись. Ти поговорила з Андрієм? - Ді одразу перейшла до справи. Я завмерла невже він все розказав?!

- А про що мала з ним говорити, Діано? - запитала обережно.

- Він не приходив? Марійко, я така засмучена, що тебе не буде на весіллі, а Андрійко якраз летів по справах у Німеччину і він пообіцяв поговорити з тобою, вмовити, я ж дала твій адрес. - Я з полегшенням видихнула.

- Він приходив вчора, Андрій вміє бути переконливим... - договорити подруга мені не дала

- Ура, я так рада! Це важливо для мене! Плаття дружки можна замовити у…

-Ні, ні. Я не зможу. Діанко, вибач, але ж у дружки є обов’язки, а я приїду за день-два до весілля, не раніше. Давай ти довіриш комусь іншому цю роль, не хочу підвести.

- Ох добре, що таки приїдеш. Ще так мало часу залишилось, я так хвилююся що не встигну все замовити і зробити.

- Я впевнена що твоє весілля буде найкращим! Діано, а можна я щось попрошу?

- Звісно. Все що забажаєш.

- Можна на мене замовити два місця?

- Оооо….- Ді кілька секунд мовчала, переварюючи інформацію - Машунь, невже в тебе нарешті з’явився хтось важливий – по голосі було чутно, що подруга усміхається.

- Важко сказати, хто - зна як все складеться – а про себе подумала, якщо не матиму з ким піти - то попрошу когось з знайомих, але одна я на весілля не поїду. Нехай буде хоч ілюзія підтримки.

 

Варто було, через кілька хвилин, закінчити розмову з Ді, як телефон знову задзвонив:

- Привіт Марі. - знайомий голос на тому кінці змусив мене усміхнутися. Таки подзвонив.

- Привіт незнайомцю. Дякую за квіти, вони неймовірні .

- Шкода, що не зміг вручити їх особисто. – я ледь стрималась, щоб не сказати на скільки і мені шкода, але вирішила перевести тему на його роботу. Надто мене лякала реакція дурного серця на один лиш голос цього хлопця. - Як пройшов день?

- Працюю. - печально зітхнув. Проте, це було так показово, що я похитала головою. Готова поспорити на свої пензлики, що Кріс ще той працелюб. Причому з тих, хто отримує задоволення. А тим часом хлопець продовжив - Знаєш, дзвони палацу Курфюрстів неймовірні. Але, це єдине що я встиг подивитися.

- Багато роботи?

- Скоріше вередливі клієнти. Моя команда переробляє вже третій проект. Все не так, а як хочуть пояснити не можуть.

- Що за замовлення, якщо це не таємниця?

- Відпочинковий центр “ Урляуб Пасаж’. От тільки ідеї замовників не відповідають технічним нормам. Не хочу про це. Я втомився. Розкажи як ти?

- Такий же працелюб, Кріс, як ти. З нетерпінням чекаю вихідних.

- Хотів би я бути частиною цього відпочинку.

- Я б теж цього хотіла. - не змогла стриматись.

Ми кілька хвилин думали кожен про своє. А потім я попросили Кріса розповісти мені про Дрезден. Я знала що у Альтмальгалері висить моя улюблена картина - Сікстинська Мадонна. І в мене завжди була мрія побачити її.

Крістофер розказував мені про Фрауенкірхен і набережну Ельби, якою можна помилуватися з тераси Брюля. Хлопець говорив, а в моїй голові виринали обриси всіх цих місць, я бачила як прогулююсь вуличками старого Дрездена і дивним чином – усі образи були пов’язані з однією людиною – Крісом.

 

Ранок суботи зустрів мене незвично теплими променями сонця. Я пила на балконі каву, коли побачила як на подвір’я дому заїжджає машина Крістофера. Хлопець не міг мене бачити, бо балкон був увитий плющем, листя якого закривало мене. А от я прекрасно бачила, як він вийшов з букетом білих троянд і впевнено попрямував до дверей. За хвилину подзвонив домофон.

- Добрий ранок, це кур'єр.

- З Дрездена?

- Впізнала. – прозвучало трішки розчаровано. - Я вирішив об'єднати наш вихідний.

Я відчинила двері і зовсім скоро годувала Кріса сніданком. Було щось незвичне у його присутності на моїй кухні. Він дивовижно вписувався на ній, наче кожного дня починає тут свій ранок. А я зовсім не проти отак готувати йому на сніданок сирники з вишневим варенням. Ця думка змусила мене закам'яніти, пройшло зовсім мало часу з нашого знайомства, а я раптом починаю планувати…що? Майбутнє? Бачити у ньому Кріса? Я скривилась незадоволена своїми думками і емоціями. Мені подобалось моє "вільне" життя : нікому нічого не винна, не потрібно зайвих пояснень і прохань. Чоловіки з'являлись, час від часу і зникали не зачіпаючи моїх особистих меж. Усі, до цього моменту! Усі, окрім Крістофера. І думка про те, що я повертаюсь на три роки назад налякала мене. Хлопець помітив переміну мого настрою і занепокоєно запитав:



Kate Sahaidachna

Відредаговано: 30.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись