Павутинки тонка нитка

Розділ 4.

***

 

Тієї ночі, осяяної феєрверками, скінчилося щастя Світани і Крилача.

Жінка працювала, щоби прогодувати родину, а коханий зникав іноді й на кілька днів. І завжди повертався напідпитку. Здавалося, що з пляшкою чоловік не розлучається навіть уві сні.

Та вона все ще кохала його й вірила, що якось усе владнається, що настане день, і Крилач прокинеться від п’яного сновидіння. Не розуміла, звідкіля прийшло неждане лихо. Хай повернеться таким злим, яким вона його покохала, але перестане бути жалюгідною подобою людини.

Якщо Данарін у небезпеці, йому потрібен сильний і рішучий захисник.

Не відала Світана, що її бажанню судилося справдитись.

Знову сутінки сповили місто, коли у двері постукали. За порогом стояв гладкий синьоокий чоловік.

Мить, іще одна... Погляди їхні схрестилися, але поріг дому, все ще повного любові, не дозволяв чаклунові одразу увійти. І прочитати думки господині він теж чомусь не міг, незрима прадавня сила захищала її.

– То ти дозволиш увійти? – з повагою до тієї сили мовив Золтан.

Жінка кивнула, і він переступив поріг. Світана, тремтячи від жаху та огиди, попрямувала за ним до кімнати.

– Незаможно живеш, – зауважив чаклун, роздивляючись обставу. – Кажуть, ти можеш полагодити річ так, що ніхто не помітить пошкоджень. Це правда?

Майстриня вчасно відвела очі.

– Правда. Що треба полагодити для пана голови?

– Це, – Золтан зняв свій розшитий візерунками пасок. – Бачиш, деінде нитки покошлатилися. Зможеш?

Світана тепер дивилася тільки на річ, котру він поклав на стіл.

– Це не складно, – нарешті мовила вона, не в змозі відірвати погляду од візерунку, який наче жив власним життям.

– Як закінчиш, даси мені знати, – чаклун покрокував до виходу.

Золтан не погрожував, але перед очима дуже чітко майнуло, що буде, якщо вона переступить його волю. І якщо в її домі він не має над нею влади, то на вулиці навряд хтось зможе захистити майстриню від його чарів.

 

Світана сиділа до опівночі, роздумуючи, як підступитися до паска. Річ їй дуже не подобалась, від неї тхнуло темрявою і болем. Чарівна голка лежала на столі.

Рипнули двері – то повернувся Крилач. Дружина не звернула на нього уваги: зараз, як завжди, посуне спати, щоб уранці знову цілуватися з пляшкою.

Та сьогодні щось було інакше...

– Кохана, – мовив Крилач, його голос тремтів од хвилювання і радості, – твоє волосся знову пахне рум’янком і любистком.

Світана підхопилася. Пасок упав на підлогу, зашипів по-зміїному.

Твердими кроками чоловік підійшов до столу, підняв страхітливу річ.

– Золтан був тут, – спокійно сказав Крилач, та цей спокій лякав. Він знову ставав владним, як раніше, марево, в якому він жив, розвіялось. – Що він хоче?

– Кілька ниток покошлатилось, – спробувала виправдатися Світана, але радість повернення чоловіка затопила решту почуттів, вона наблизилась до чоловіка.

– Світано, – Крилач обійняв її за плечі, – ти хоч знаєш, що він тобі приніс?

І перш ніж вона відповіла, обгорнув паском вазу з ромашками. Квіти вмить зів’яли, посірілі пелюстки осипалися. Світана скрикнула.

– А так можна й людину. Ці пошкоджені нитки – то останні спалахи волі тих, хто був сильнішим за чародійство Золтана. Та через це всі вони померли, – спокій ставав м’яким, разом із владністю до голосу Крилача поверталося життя. – Але чому Золтан приніс це саме тобі? Хіба в місті замало жінок, що вправно шиють?

І тут його погляд упав на голку.

– Чому ти мені не розказала? – здавлено запитав Крилач, подумки вже тягнучись до чарівної голки. – Та я б і сам мав здогадатися! Мої рани були смертельні, я й не сподівався вижити... Ти врятувала мене за допомогою прадавнього чарівництва...

– Я обіцяла не казати, – почала пояснювати Світана, але він не слухав.

Чоловік схопив голку й побіг нагору, до своєї кімнати. Чаклунський пасок тягся за ним сходами, залишаючи на дереві чорно-кривавий слід.

Коли Світана забігла до кімнати, коханий стояв із голкою в одній руці та портретом у другій. Пасок згорнувся біля його ніг, визнаючи господарем.

– Ти не розумієш, Світано, – Крилач за цей підйом сходами став таким, яким вона його побачила вперше. – Якщо ти не виконаєш його наказу, Золтан тебе вб’є. А якщо виконаєш, то вмиратимеш довго-довго, бо візьмеш на себе біль усіх закатованих цим паском людей. Він дізнався про твою чарівну голку, тому і прийшов сюди, ризикнув. Бо то лише на вигляд пасок трохи потертий, а насправді ці рани в його серці, й тому він так швидко старіє.

Голка світилася в місячному світлі, й портрет теж сяяв, але примарним, мертвотним світлом.

– Ти присягнувся не чаклувати! – скрикнула Світана, бо здогадалася, що він замислив. – Ти обіцяв!

– Я багато чого обіцяв... Та я мушу врятувати тебе. Це єдиний спосіб дотягнутися до його скам’янілого серця.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 05.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись