Підкори мене

Глава 6. Спогад «Зустріч через роки»

Глава 6. Спогад «Зустріч через роки»

 

«Найважливіші зустрічі влаштовують душі ще перш, ніж зустрінуться тілесні оболонки.»

Пауло Коельо

 

***

Яніна

Гепнувши дверима, я на мить притулилася до дверей. Перед очима промайнув спогад, коли я вперше прийшла до компанії Влада. Я тоді не знала, хто її керівник, тому почувалася вільно та спокійно. Я була в передчутті, оскільки хотіла тут працювати та отримати перший робочий досвід.

– Доброго ранку, Яніно Олександрівно. Я заступник керівника компанії «My dreams», Олег Юрійович Савенко. Радий вас вітати.

Чоловік представився, а мені нічого було додати, оскільки моє ім'я він вже знав.

– Доброго ранку, – лише привіталася.

– Отже, я вас проведу до свого кабінету та поясню ваші обов'язки, а також надам вам посадові інструкції та відповім на всі ваші запитання.

– Гаразд.

Я пройшла вперед по довгому коридору за Олегом Юрійовичем та роздивлялася навколо. Все було таким чудовим, прекрасним, наче в казці. Стіни коридору були пофарбовані в спокійних пастельних тонах, що милувало око. На стінах висіли картини різноманітних моделей у найпрекрасніших і найпрестижніших вбраннях. Це точно була моя мрія, що відповідало назві компанії «My dreams», оскільки я одразу захотіла тут працювати та проектувати такі от сукні, що були на моделях.

Тим часом Олег Юрійович відчинив двері кабінету та запросив мене увійти. Я пройшла всередину та здивувалася ще більше. Тут було ще прекрасніше, ніж у коридорах. На стінах також висіли картини з моделями, але були також і сучасні шкіряні меблі. Невеликий диван для відпочинку стояв у правому кутку. 

Посередині кабінету впритул до лівої стіни стояв письмовий стіл, на якому вже лежали мої підготовлені документи для роботи, з якими потрібно було ознайомитися та вивчити.

З правого боку ближче до вікна стояв ще один стіл, на якому я могла вже працювати та проектувати свої майбутні моделі одягу. Також тут була сучасна швейна машинка та різноманітне приладдя для пошиву одягу. Оскільки стіл стояв біля вікна, то тут було хороше освітлення, що сприятиме підвищенню ефективності проектування та виробництва моїх моделей суконь.

Як розповів Олег Юрійович, у мене були помічниці, які призначені саме для пошиття та виконання найрізноманітніших складних форм одягу. В принципі, я хотіла це все робити сама, але на початку допомога справді потрібна.

– Тепер дивіться сюди, ось посадова інструкція, – промовив заступник, звернувши мою увагу на документи, що лежали на столі.

– Ось ти де! А я тебе шукаю скрізь, – промовив владний і суворий голос чоловіка, що зайшов до кабінету. – Олегу, зайди до мене. Це терміново, – наказав заступнику, лише мимоволі поглянувши на мене.

Я задивилася на чоловіка та не могла збагнути, невже це Він? Той, хто тривожить моє серце ось уже стільки років. Той, хто розбив його, навіть не пожалкувавши про це. Той, хто викинув мої почуття на смітник, бо я для нього була занадто малою. Ні… це не може бути він… Це якийсь інший чоловік, проте дуже схожий на Владислава.

– Але ж, Владиславе Сергійовичу, я зараз даю інструкції нашому новому модельєру, бо попередній звільнився, – пробубнів невпевнено заступник керівника компанії.

Серце вмить забилося частіше, а до обличчя червона фарба прилила, видаючи моє зніяковіння. Владислав Сергійович… Навіть ім'я таке ж у цього чоловіка… Але невже я гадаю, що лише одна людина на світі має ім'я Владислав Сергійович і це – мій Влад? Та у світі сотні, тисячі людей з таким іменем. 

Я стояла, слухаючи їхню розмову, та дивилася на чоловіка, що знаходився біля дверей. Одразу зрозуміла, що саме він – керівник компанії. Проте не могла відвести від нього свого погляду, хоч це й було достатньо дивно з мого боку.

Хотілося б, щоб він мене впізнав, очима його благала про це, проте жодного натяку на впізнання у погляді чоловіка не читалося. Влад забув мене… а на що я сподівалася? Що він мене пам'ятатиме все життя? Наївна… 

– Що я сказав не зрозумілого в тому, що це терміново? – керівник не прокричав, але з такою грубістю промовив слова, що аж я оторопіла.

Він так з усіма говорить? Я вже не хочу тут працювати… Але таке спонтанне бажання не через його тон…

– Зараз іду, Владиславе Сергійовичу, – миттєво відповів заступник. 

Оце порядки!

– Так би одразу, – пробубнів Влад до чоловіка та пішов, кинувши перед цим на мене незрозумілий погляд. 

Я ж очима його проводила та дивилася в спину чоловіку, на щось сподіваючись. Дурненька! Він забув тебе! Сім років пройшло… ну то й що, що він з моїм братом дружив? Адже не зі мною… Абсолютно нормально, що він мене не впізнав. Йому мої почуття були не потрібні, оскільки в молодого хлопця були інші пріоритети та смаки, тож немає нічого дивного зараз.

Олег Юрійович пішов, залишивши мене сам на сам зі своїми думками та хвилюваннями.

Я сіла на диван та дивилася в одну точку. Мене повністю захопила фрустрація. Як… як таке могло статися? Яким чином я потрапила саме в його компанію? В агентство того чоловіка, якого я ненавиджу уже сім років… з тих пір, коли він розбив мої мрії.



Рина Мир

Відредаговано: 24.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись