Печериці

Печериці

До лісу не ходи - пітьму не буди. 

Інакше нечистю станеш і ти. 

Книга Захоплення Ірландії

 

— Нудно, — зітхнула Леся, помішуючи какао в емальованій кварті.

Жовті плями світла від старої лампи ковзали підвіконням, щоразу змінюючи форму. То вони ставали птахами і тваринами, то квітами, то просто дивними хмарками. 

Леся щокою приклеїлась до скла, пальцем малювала візерунки, рахуючи сріблясті краплини дощу.

З кухні їй було добре видно вкрите сірою мрячкою подвір’я, сарай з червоної цегли, а за ним вулицю, сусідський напівзруйнований будинок, верхівки чорних смерек і пагорби з печерами.

Краєм ока Леся вихопила тінь, що промайнула повз сусідське подвір’я.

— Там хтось є! Глянь, Марю!

— Не може того бути, — сестра підскочила, ледь не перекинувши стілець.

Вона приклеїлася чолом до шибки, вдивляючись в розмиту картину. Хто б це вештався коло хати в таку негоду?

— Нічого не бачу. Тобі, певно, мариться.

— Не мариться, — Леся ображено пирхнула і насупилась. — Я бачила як щось пробігло двором! І стало там, коло гаража. 

— Сутеніє, ти могла не розгледіти. То, може, Красуня бігає.

— Та ні, то було щось велике! Може олень, з великими рогами. — Леся приставила вказівні пальці до лоба. Ліс же он, за рогом!

— Чого б це олень подався до людського житла? Ходімо перевіримо?

— А давай!

Леся заплескала в долоні, але наступної миті замовкла. Жалібне скавучання увірвалося в затишок кухні. Воно ставало щомиті гучнішим, а тоді повністю поглинуло буркотіння дощу.

Звук ішов з-під скрипучої підлогової дошки. Здавалося цуценята вовтузяться десь під ногами. Звісно того не може бути. «Акустичний обман», як пояснив Максим.

— Чия сьогодні черга годувати?

Сестри переглянулися. Протягом останніх трьох тижнів місцеві дітлахи доглядають Красуню з цуценятами, що ховається у підвалі лиховісного Забитого будинку. На канікулах часу багато, тож кожен сам обрав собі день для чергування. 

Сусід Павло годує цуценят щопонеділка та щовівторка, Толік — щосереди та щочетверга, Марійка — щоп'ятниці, а сьогодні — Максим.. 

— Може вже завтра підемо? Дощ он як періщить! 

У відповідь скавучання посилилося, наче хтось викрутив звук на максимум. Повітря завібрувало, віддаючи тужливим зойком у вухах. Цікаво, що бабуся і дідусь того скавучання ніколи не чули. Напевно, що старенькі були, слабкі на вуха. Про Красуню сестри їм не казали. Так Максим порадив. Краще, щоб  дорослі нічого не знали, ато бувало, що його дід топив «зайвих» цуценят. 

— А хто щойно оленя хотів шукати? — Мар’яна всміхнулася молодшій сестрі. — Треба. Максим, напевно, забувся, то маємо йти ми. 

Сестри позбирали по кухні усякі недоїдки та покидали їх у пакет. Увімкнули ліхтарики, схопили дощовики: Мар’яна зелений, а Леся свій улюблений — червоний. Тоді покинули затишок напівтемного коридору, вистрибнули у зливу.

Сутеніло, холодний вітер жбурляв дощові краплі в обличчя, гнув вогке гілля. Злива лютувала весь день.

Перебіжками перетнули широкий двір, вийшли за хвіртку, човгаючи по калюжах, дісталися сусідського будинку.

Він стояв на узбіччі – скособочене сіре громаддя з дверима, що просіли на іржавих завісах, – побитий і вже трохи розібраний на будматеріал.

У будинку багато років ніхто не жив. Цегляні стіни були щедро вкриті кольоровими написами й моторошними картинками, вікна пустими очницями витріщилися в сіру млу. Подекуди на дерев’яних частинах ще досі виднілися сліди кіптяви: чорна згадка про страшну пожежу.

Вхід у підвал був закритий гнилими дошками. Якщо їх прибрати, з’явиться чорне вічко, а за ним — кілька метрів суцільної темряви. Схил до «Печери чудес», як казав Максим.

Дівчата увімкнули ліхтарики й по черзі увійшли в темряву. Цього разу їм доводилося пильнувати. Підошви чобіт ковзали у багнюці, а за слизькі стіни було важко триматися.

Пройшовши наскрізь захаращене приміщення, що вочевидь слугувало коморою, вони посунули червону дошку.

За нею був тунель: все, що лишилося від казкового лабіринту. Довжелезний чорний коридор, що з'єднав Забитий будинком, кілька сусідських хат і печери — ті, що зачаїлися у лісі. 

Захований між чорними соснами вхід до печер нагадував пащу скам'янілого чудовиська, гострі ікла стирчали в усі боки. Достатньо було глянути на чорні пагорби, аби бажання йти далі зникало. То було прокляте місце. 

Туди бігали старші діти: підлітки й студенти. Тікаючи опівночі з домівок, вони не поверталися звідти до ранку. І навіть після того, як згоріла живцем сім’я, що орендувала Забитий будинок, зник сусідський хлопчик, а тоді й дівчинка, а Ринка — Максимова сестра — важко захворіла, надихавшись пліснявою — діти туди ходили. 

Мар’яна і Леся  — ніколи, наслухавшись спочатку Максимових, а тоді ще Микитчиних байок про привидів та печерних гадів. 

Однак зловісні каменюки являлися їм у снах майже щоночі. Як казав Микита, це «нормально». Наче побачити міраж, блукаючи разом у пустелі. Ті кляті печери сняться усім без винятку. 

Холодно, пусто, самотньо… Звідусіль лунало зле шипіння й шепіт. Щоразу Мар'яна довго блукала, шукала, гукала когось — та все марно. Печера ніколи не відає те, що взяла. 

Прокидаючись від того жахіття, вона довго не могла заснути, сідала на підвіконня й дивилася у темне вікно.  Іноді вона відчувала, наче хтось пильнує її там, у пітьмі.  Якась химерна тінь ковзала по двору, ховалася за старими деревами. Звісно, то все були вибрики уяви, та Мар’яна бігла до сестри, лягала поряд з нею на ліжко. 

Лесі снився інший сон — як вона стоїть напроти входу в Печеру і дивиться в середину, а звідти її хтось наче кличе. 

Сестра ніколи не прокидалася, починала плакати й скавучати, наче цуценя.  Тоді Маряна клала руку на її чоло, тихенько наспівувала мамину колискову. 



Айя Нея

Відредаговано: 14.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись