Пенталібра

Розділ 1

"Історія – це роман, у який вірять,
роман – це історія, у яку не вірять"
– Сафір Моріц Готліб
 

Преамбула

Люди завжди прагнуть зробити своє життя кращим. Вони створюють нові винаходи, удосконалюють спадщину минулих років. Часом справи ідуть не так добре, і люди намагаються покращити якщо не теперішнє, то, бодай, майбутнє. Коли такого поліпшення не можна домогтися мирно та поступово, – починаються революції. Це можуть бути несподівані інноваційні рішення чи винаходи, такі як
електрика, наприклад.

Але чомусь під словом «революція» ми найчастіше розуміємо саме політичний процес, коли  багато людей вирішують змінити своє майбутнє. А що, коли їх буде всього п’ять? Що тоді? Чи багато
важить окремо взята людина, коли мова йде про революцію всього народу? І чи зможуть п’ятеро пересічних особистостей пробудити сонну свідомість сірої покірної маси?

Це історія несправжньої країни зі справжніми проблемами. У центрі – люди, які зовсім різняться своїми
поглядами та характерами. Вони a priori не можуть об’єднатися в одну команду, а тим паче, вдало провернути революцію. Герої, кожен з яких бачить події по-своєму, за іронією долі стали частиною однієї історії. Кожен є свідком тих самих подій, але сприймає їх через призму власного
світогляду. От і виходить п’ять різних історій про одне й теж. П’ять книг, переплетених під однією обкладинкою. 


Розділ 1

Він сидів на даху хмарочоса. Надворі була глупа ніч. Сіре місто ледь-ледь світилося вогнями. Хлопець дивився на нього зі смутком, якщо не з образою. На цьому даху минали майже всі вечори.

Юнак міг назвати себе частинкою сірої маси. Як людина-невидимка, він розчинявся в натовпі і не викликав підозри, прогулюючись пустими вулицями. Правда, бродіння вночі могло погано закінчитися. Комендантську годину ніхто не відміняв, та ще й останнім часом нічних патрулів усе більше стає. Уникнути суперечки з ними непросто. Так, він майстер виплутуватись із нехороших ситуацій, але робити це надто часто все одно не варто.

Хлопця звали Марк. І він був унікальним у своєму роді індивідом. Таких людей уже не залишилось, як думала тодішня влада.
Скільки він себе пам’ятає – світ був таким… несправедливим, жорстоким, ненаситним й абсолютно
деспотичним. Доля ніколи тобою не опікується, ти лиш комашка, нікому не потрібна й не цікава. А значить, прийдеться самому постояти за себе.

Не можна протестувати. Не можна висловлювати свою точку зору. Не можна відстоювати свої права. Часом не можна мати прав. Не можна агітувати когось. Не можна самому вибирати, яким буде твоє життя. Не можна втекти кудись. Не можна ставити зайвих питань. Не можна мріяти про зміни. Не можна вірити у вищі сили. Не можна любити. Не можна гуляти без причин. Не можна слухати музику, яка подобається. За великим рахунком, не можна жити. Світ робить усе, щоб мінімізувати можливість кожної окремої людини знайти своє маленьке щастя.

Марк усією душею зневажав і ненавидів цей світ, цю владу, це суспільство, це життя... Жив він тільки із
впертості. Тільки із своєї чортової впертості, керуючись девізом «якщо я маю вмерти, то я і тільки я вирішуватиму, коли і як мені це зробити». У долю він не вірив, у вищі сили також. Відкинутий долею, принижений суспільством, він був чи не найживучішим із бунтарів. Адже мало мати вогонь у серці, потрібно ще добре зважувати, що робиш.

Внизу міріадами вогнів світилось місто. А він сидів тут на даху і міряв, щоб цей світ знесло ядерним вибухом. Мріяв, як кожен будинок знесе ударною хвилею, як ці замучені заборонами люди нарешті зрозуміють, що вільні. Вільні вмирати. Хоча б у чомусь вільні… Душа його краялася. Так, Марк був циніком, але він був людиною. І співчував іншим.

Якби існувала хоч найменша можливість що-небудь змінити, а навіть ціною свого життя, ні хвилини б не вагався. Він відчайдух із тих, що не мають нічого, чим варто було б дорожити. І це, мабуть, той випадок, коли сказане було чистісінькою правдою.

Марк не мав нічого й нікого. Тільки самотність, якою часом страждала душа, і бажання помсти, яким розважавсярозум.

Годинник на зап’ясті видав ледь чутний звук. Північ.Час повертатися.

Хлопець неспішно підвівся. Спуститися з даху цього будинку непоміченим було не надто складно. Марк уже давно навчився бути невидимим. Вийшовши на тьмяно освітлену вулицю, хлопець попрямував убік окраїн. 

Удалі, ховаючись у тіні, чекали на свою жертву два патрульні.
– Ще мені їх бракувало зустріти сьогодні увечері… – ледь чутно пробурмотів він.
Зустріч із поліцейськими не принесла б йому аж надто багато проблем, просто шкода часу і сил домовлятися з ними. Прийдеться ж набрехати їм сім мішків гречаної вовни… А як інакше? Утікати пізно, вони його побачили.
Марк уперто йшов вулицею, з кожним кроком наближаючись до своїх проблем.
– Шановний, – окликнув його один із полісменів.
– Так, сер, – із удаваною люб’язністю відізвався хлопець.
– Можу я побачити ваші документи?
– О так, звичайно, – для подібних випадків він мав фальшиві документи. Іноді добре, коли твій боржник
займається підробкою паспортів та інших паперів. Марк понишпорив у внутрішній кишені куртки.
– Прошу, – мило посміхнувся.
– Містер Гілмор? – перепитав він, прочитавши псевдодокумент.

– Саме так. Якісь проблеми? – Марк сяяв доброзичливістю, як офіціантки в пристойному кафе.
– Що змусило вас порушити комендантську годину?
– Мій батько захворів. Він подзвонив мені, просив приїхати, привезти лікарство. Він дуже погано себе
почуває, – кажучи це, хлопець зробив такий вигляд обличчя, що відмовити йому в чомусь було просто
неможливо.
Полісмени переглянулися, співчутливо посміхнулися й віддали Марку його документ. Він подякував і чемно вклонився. За кілька хвилин його й слід простив. Брехня була висмоктана із пальця. Звичайно, Марк не поспішав до хворого батька, більше того, батька у нього не було зовсім. Власне, як і матері.



Олександра Фрицька

Відредаговано: 03.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись