Перехитрив (історія одного дня народження)

1. Суперники

Шкільний двір, як тільки розвесниться, нагадує мурашник. Лише порядкують там не працьовиті і цілеспрямовані комахи, а заклопотані хаотичною метушнею школярі. Різні види гонок на випередки та змагань в уміннях не радують вчителів, які гордо несуть голови поверх моря дитячого галасу. Соколиними поглядами з хмар своєї висоти вони виглядають заборонені види ігор. Такі теж трапляються. У найважчу з них, того березневого дня, потрапив я.

Я не збирався битися із Сушкою. Він важчий за мене вдвічі. Але навіть не це зупиняло нашу бійку. Його біляве й добре, копія маминого, лице, не заслуговувало синяка, якого міг я йому лишити в подарунок. До речі, Сушка – то його мами дівоче прізвище, на яке він відгукувався, але страшенно ображався. Але хто хоче запам’ятовувати справжнє прізвище з багатьма складами, коли є коротке і влучне прізвисько.

Нам би дружити з ним. Не вештається поза гаражами і може порозмовляти не дивлячись у телефон, нормальний такий хлопець. Я частенько давав йому списувати матєшу (не давайте читати ці рядки моїй вчительці математики), ну, до восьмого класу, звісно. Бо далі і сам застряг у тому незрозумілому болоті з цифр та рівнянь. З іншими предметами я ще тримався, тож він приходив за пів години до першого уроку – мій улюблений час для переступання шкільного порогу і, замість рукостикання, відкривав свій ще пустий зошит. Я відстоював авторське право і вимагав за списування компенсацій. До грошей доходило рідко, бо наші кишені були повні значно важливіших речей: іграшок, фантиків, прострочених пластикових карток, цінних артефактів. За деякі з них Сушка отримував безліміт списування на цілі місяці. От ви маєте кулю від крупнокаліберного кулемету часів Другої світової? А я вже маю.

 Ми могли обмінюватися і цікавинками, що, як буревій налітали на школу, не лишали байдужих і так само раптово зникали. Кілька разів мали спільні шкільні проєкти, що завершувалися легкими образами з обох сторін, але оцінки отримували гарні. З Сушкою можна було обговорити якесь кіно чи гру, затіяти щось небезпечне, типу плоту з пластмасових пляшок, або майстрування невеличкої гармати, яка при пострілі могла полетіти і в голову. Траплялося, я вже готовий був визнати його найліпшим товаришем. Але ця готовність у нас зникала в нас обох одномоментно. Знаєте чому? Бо з’являлася вона.

Через неї, Ліну, тривала наша багаторічна ворожнеча. Ми як справжні генерали супротивних армій будували серйозні плани здобути її прихильність, але вони танули як сніговик у травні, як тільки доходило до діла. Звісно вона знала про нашу одержимість. Як середньовічна принцеса, скидала хустинку, то одному, то другому, не зізнаючись, що робить це нарошне. Як тільки вона кидалася з якоїсь причини обіймати Сушку, я вимагав дуелі з ним. Ну й він завжди готовий був поставити мені підніжку, коли вже мою посмішку не загасив би жодний лимон.

Чи відрізнявся я хоч чимось від суперника, крім того, що мої батьки так і не подолали банкрутства, як не старалися? Я думаю, що одне точно було. Кілька років тому, у якийсь із сонячних днів безкінечних літніх канікул, я сів у затінку горіха, що розкинувся на все подвір’я, і розкрив книжку. Маленьку з майже чорно-білими малюнками. Мене ніхто до неї не примушував і не радив її читати, просто набридли пусті ігри й хотілося чогось значущого.

Іграшок у мене завжди було небагато, зате уява не ображала, тож, я будував цілі армії з усіляких речей, що в же збиралися на смітник: батарейки, пляшечки від парфумів, декілька сільничок з металевими шапками. Всі вони не лише брали участь у військових наступальних операціях, а й перебували будували укріплення та, як Атланти, тримали на плечах конструкції всіляких замків і палаців, якщо гра змінювалася. Але то все діялося до того, як прийшла книжка.

Я взяв її у шкільній бібліотеці, не особливо думаючи: читати, чи нехай полежить. Але це було вперше. І захопило. Проста історійка про кошеня, яке побороло цілу банду велетенських пацюків. Цей супергерой, якого звали Міу, став першим прикладом, який змінив моє ставлення до друзів і ворогів.

Ще десяток шляхетних героїв із книжок і я вже не поспішав підкласти чергову свиню для Сушки. Або ж якщо і робив, то потім давав йому можливість відігратися. А ще, я почав свідомо долучати його до своїх перемог. Ну, мені щось перепадає, то я і йому підкидаю. Ділитися з другом легко, а от з ворогом – це як ходити по краю урвища: небезпечно, але й цікаво, що воно там ховається у глибині.

Сушка цього не помічав. Мабуть тому ми і закипіли цього дня однин на другого з особливою люттю. Причому, не зважаючи на моє миролюбство, ініціатором конфлікту був я. Здавалося я задихаюся, тону і ледь виринаю. Такої люті в собі не відчував ніколи. Те, що цього разу утворив Сушка, мені просто не вдавалося перетравити.



Stambol

Відредаговано: 29.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись