Перехитрив (історія одного дня народження)

5. Обійми

Вранці не прокинувся, а злетів з ліжка. Все тіло ломало і свербіло. Руки трохи опухли, натерті пальці ледь тримали вранішній чай. Мама не встигла мене пожурити, а, як завжди, зготувавши мені сніданок, розчинилася за дверима будинку. Вона завжди вибігала так швидко, що я ще довго потім ловив у кімнаті її слова і доручення на цей день. Навіть не знаю, чи вона розуміла, нащо я впрягся в таку роботу, але мені було не до роздумів. Не міг всидіти на місці і ледь не спалив праскою одну з трьох своїх сорочок. Ту, яка була «про свята».

Поступово розімнув задерев'янілі від роботи м'язи і пам'ятав лише про завдання на день. Розшукав батьків  парфум, який мама йому подарувала, коли ще мене не було, та накремив черевики, якраз прикривши декілька царапин, що загрожували випити всю воду з березневих калюж.

Трохи зачесав волосся, яке, після вранішніх умивань, робилося пухнасте, як курча. Перевірив двічі, чи вимкнув праску і за три години до вставноленого часу не пішов, а пострибав за подарунком.

– Скажіть,  чи не забрали ще набір з фарбами, пензлем і мольбертом? – як ніколи впевнено запитав я і дістав свій, виміняний на контрольну з фізики, гаманець.

Продавчиня з мухою під оком недовірливо та з інтересом глянула на мене і пішла до шафки. Відкрила декілька дверцят, пройшла вздовж прилавка та погортала якийсь зошит.

– Ага, – тицьнула пальцем у зошит, – ти не встиг. У нас один такий набір був. Але його якраз сьогодні забрали. Ми такий привезли тільки один… Якщо дуже треба, то за тижнів зо два привеземо ще…

За цієї обставини я не міг себе відчувати інакше, ніж тоді, коли випадково злетів з каруселі. Таку можна зустріти в кожному дитячому садку. На п'ять шість сидінь. Якщо обертаєшся за годинниковою стрікою, тримаєшся добре, захоплює дух. А от коли навпаки покрутити – вітром здуває з сидіння і можна впасти на землю. От так я і злетів колись рід карусель. Проте, гуптувся – то пів біди. Коли трохи піднявся, то перше що побачив – це швидке наближення міцної труби, на якій закріплені сидіння. І вона, заїхавши мені своїм залізним боком у голову, знову примусила полежати на травичці. Здається, шишка, під волоссям лишилася на завжди.

Якби хто бачив би мене в той момент, то помітив би, що крім потирання лоба, мені ще було дуже весело. Так хотілося поділитися цією ситуацією з кимось ще, але й добре, що нікого з друзів не трапилося, бо на мене чатувало ще кілька завдань.

Зрозуміло, що на день народження я запізнився. Виду не подавав, хоч трохи плутався в словах і замість того, аби розв'язати бант шнурків, зав'язав їх намертво. Повозився з ними трішки і залишив на потім.

Якраз тоді, коли вже всі сіли за стіл, я нарешті вибрався з сіней зі скромним пакетиком. Неподалік столу доживали свої останні хвилини стрічки та розірваний папір подарункових обгорток. Самі ж подарунки тулилися одне до одного поважною гіркою. Серед купи ведмедиків та запізнілих ляльок виділявся предмет, якому я не міг не усміхнутися.

На дерев'яній тринозі струнко стояв мольберт з лакованою підставкою під фарби та пензлі. Розкішна штукенція! На ньому вже розкинувся значно менший, ніж потрібно, аркуш, де вже виведено кілька ліній, що нагадували гілку акації. Різними кольорами. Думаю, що дехто навіть раніше прийшов, аби іменинниця встигла раніше випробувати подарунок.

На мене вже не чекали, тому стілець і тарілка притулилися в кінці столу. А на «моєму», найзначущому місці притулився щасливий і червоний від отриманої перемоги супротивник.

Свій пакетик я подарував тихо і без помпи. І, як я і думав, особливої уваги він не отримав, Ліна виглядала дуже сконцентрованою і заклопотано припрошували нас, тобто десяток однокласників і невідомих мені родичів, швидше працювати виделками.

Моє місце вийшло не таким вже і нудним. Діма, майбутній шофер, у новій чорній сорочці чомусь теж сяяв, наче і він щось знає. Замість привітання він одразу кинувся хвалися, що за вихідні накачав собі якісь «банки». Я не розумів про що він, поки тут же за столом не продемонстрував характерний для боді-білдера жест. Он воно, до чого чемпіонат класу з арм-реслінгу призвів. Я у відповідь показав свої руки і поділився шахтарськими пригодами.

– Ого, живого місця немає. Що ж ти там такого накупив?

– Так, нічого особливого. Книжку.

– А, ну я від тебе нічого іншого і не очікував. Хоч для Ліни, – змовницьки підняв брову Дмитро, – мав би постаратися. Бо виглядає, що сьогодні ти програєш 0-1.

– Ну я… я їй ще шпильку для волосся придбав… таку з метеликом, – відсьорбнув я трохи малинового компоту і хотів відкинутися на високому стільці, але зірвані вчорашніми відрами плечі повідомили, що ліпше сидіти рівно. Я ж у гостях.

Сушка, який жваво користався «моїм» місцем, наважився на тост. Я його майже не слухав, бо дивився на Ліну та незавершену акацію на аркуші, що от-от мала захитати голками і випустити листя. На кінець непідготовленої промови, розчервонілий від тепла і уваги, він спробував обійняти іменинницю. Вона засміялася і відповіла йому взаємністю.

Вже геть буряковий Сушка впав у своє почесне крісло, розстібнув верхнього ґудзика сорочки і, переможно глянувши на мене, салютував вже, майже порожньою склянкою.

Я поаплодував йому поверх столу і відвернувся до Дмитра, який тонув від власного сміху, розповідаючи, як ставив на вікно сусідові причеплену на риболовну волосінь гайку і стукав тому у вікно, смикаючи за волосінь з великої відстані. Дійшло до того, що сусід виходив з рушницею на поріг, але так і не міг з'ясувати, що за «стукач» його турбує.

Трохи пізніше увімкнули музику і нашу вечірку оголосили відкритою. Веселощі, перекрикування музики і демонстрація всього, чого ми навчилися від переглядів сотень кліпів та фільмів. Хороводи і зачіпляння одне-одного змінилися неминучим збиранням додому.

Поки ми дякували Ліниній мамі за страви та, особливо – дивовижний торт, Ліна ще раз переглянула подарунки і скрикнувши вибігла у вітальню.



Stambol

Відредаговано: 29.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись