Перехрестя в Інтернеті

№1. Місце злочину

Ще такого гамору цей ліс не знав. Десятки машин, люди в уніформах, що бігають туди й сюди, та багато-багато роззяв за червоно-білою стрічкою. І це завдяки звичайному вбивству, що для цих країв є великою рідкістю. 

До червоно-білої стрічки підійшли двоє молодиків. Один з них був високий і худий шатен, з гострим підборіддям та проникливими очима, а другий — низький поліцай, який теревенив без міри, не даючи співрозмовнику вставити бодай слово. Поліцай підняв стрічку та пройшов під нею. Те саме зробив й інший чоловік.

— Ти справді думаєш, що мене це зацікавить? — з нотками презирства запитав шатен, але поліцай начебто нічого не помітив і продовжив свою тираду:

— ... уяви, як би ти прореагував на місці того грибника? Я б перелякався аж до усрачки, а той тип просто розвернувся й пішов, наче нічого такого й не було. Добре, що хоч додумався подзвонити нам...

— Я питаю, чому ти вважаєш, що це буде цікаво?

Поліцай зупинився й ошелешено подивився на шатена, як на якесь чудо Господнє. Нарешті він оговтався.

— Чому "нецікаво"? Я думав, що ти таке любиш. Ну, розгадувати загадки. І випадок якраз незвичайний...

— Ага! Незвичайний! Готовий закластися на сотню, що це або алкаш, або зробили на грунті пристрасті.

— Ой! Та не будь таким песимістом, Лука! Завжди ти такий!

З юрби поліцаїв і білих халатів навпроти вийшов немолодий чоловік, з сивим волоссям та чималим пузом, яке ледь прикривала біла сорочка. Його пухкі губи були стиснуті в тонку лінію, а очі вергали блискавиці. Він ішов прямо на молодиків. Першим його помітив шатен і всіма вербальними та невербальними способами намагався заткнути рот товариша, проте той продовжував стояти спиною до загрози та ображено істерити. Пузань зупинився позаду молодого поліцая.

— О! Добридень, Федору Олексійовичу! —  привітався Лука, мило усміхаючись.

— Добрий день, Луко! Як твої справи? Не втомились від дітей? Давно пора вам поміняти спеціальність. А як ваші справи, Олеже?

Ці слова для коротуна були громом серед ясного неба. Він боязко озирнувся та здавленим голосом привітався:

— До-добридень, Федору Олексійо-йо-йовичу! У мене все нор-нормально.

— Зрозуміло, — холодно відповів пузань і звернувся до Луки: — Зацікавив злочин? Навряд чи це щось новеньке. Думаю, за день-два, максимум — через тиждень, злочинця впіймають.

— Труп вже забрали? Є якісь припущення, хто це може бути?

— Труп повезли вже годину тому на судмедекспертизу. Але й без неї зрозуміло, що дівчину вдарили чимось гострим по голові. Більше за всього, це сокира, але хто його знає. Труп поки що ніхто із нас не розпізнав. Хоча це трохи дивно, бо містечко в нас маленьке. Телефона чи якихось документів при ній не знайшли. 

— То який імовірний час смерті? Мабуть, не так давно.

— Так, труп свіжий. Можливо, трохи розбряклий, але це через вчорашній дощ. Лікарі не можуть назвати навіть приблизний час смерті. Ви ж самі знаєте їх. Куплені дипломи й все інше...

— Як я зрозумів, то труп знайшов грибник десь біля полудня?

— О, ви вже чули? Доволі міцний чоловік! Не запанікував, та й ще правильно прореагував! Мабуть, він навіть не кліпне, якщо хтось хлопне перед його очима.

— А щось...

— Ні, ще ні, — перебив його Федір Олексійович. — Ще нічого не знайшли. Якщо вам цікаво, то можете все оглянути. Місце, де лежав труп, - він косо глянув на купу білих халатів і поліційних уніформ, — самі знайдете.

— Дякую. До побачення! — Лука вже зробив крок, коли зупинився й запитав: — До речі, що тут роблять люди з лікарні?

— Користуються своїм становищем.— І задумливо додав: — Як і ми всі.

Чоловік мовчки пішов до біло-червоної стрічки. Молодики провели його поглядом і пішли далі.

— То що? Вже цікавіше?

— Не знаю... Помовчи, будь ласка.

 

* * *

 

Місцем злочину, якщо його так можна назвати, був невеличкий виярок. Листя всередині було перерите  поліцаями, і здавалося, що там пронеслась справжнісінька буря. Навколо виярку стовбичили службовці-роззяви й витріщались на виярок, ніби там і досі лежав труп. Дехто навіть робив фотографії. Пильно приглянувшись, Олег помітив, що білі халати медсестер та лікарів були переважно на їхніх дітях і родичах, які хотіли подивитись на місце "злочину" ближче. Але такий гурт цікавих не був великим і постійним, бо кожний, простоявши хвилин п'ять-чотири неподалік виярка, вертався назад до стрічки й "мінявся" своїм місцем з кимось. Ніхто не звертав увагу на таке порушення правил. Дехто з поліцаїв оглядали навколишню місцевість, але по їхньому знудженому вигляді можна було зрозуміти, що все це було для галочки.

Молодики підійшли до виярка, і Лука недбало присів, беручи та розглядаючи листочки по черзі. Олег збентежено, але з цікавістю дивився на друга. Оглянувши десять листків, Лука підвівся й розчаровано оглянувся.

— Можемо йти. Нічого тут цікавого зараз немає. Навіщо ти мене сюди привів?

— В якому сенсі? — ошелешено запитав Олег, ледве встигаючи за швидким кроком Луки.

— В прямому. Тут нічого нема.

— Але ж це місце злочину!

— Тому що тут знайшли тіло? Не сміши мене та мої підкови! Місце злочину — це місце, де вбили людину, а не де її знайшли. Цю жінку могли вбити в будь-якому іншому місці й перевезти сюди.

— Але ж... але ж...

— Але ж таке рідко тут трапляється? Так, тут, може, й рідко, але не скрізь. Ви звикли мати справу з алкоголіками, які через паніку адекватно труп не можуть сховати, а тут треба помізкувати. Трохи помізкувати, бо не думаю, що в провінції аж так будуть перейматися деталями.

— Звідки ти взяв, що дівчину убили в іншому місці?

— Друже, ти бачив хоч якісь сліди крові? А я — ні.

— Вчора був дощ, і...

— І тому нема ніяких слідів. А ще ці роззяви потоптали все навколо.

— То чому ти думаєш, що жінку вбили не тут?



Влад Дяден

Відредаговано: 21.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись