Перш ніж я піду або Врятувати Єву...

Перш ніж я піду або Врятувати Єву

Дік, здавалося, оскаженів. Іще вчора ми будували з ним ретельним план стеження, а відтак – вірогідної помсти, а сьогодні мій давній друзяка і слухати не хотів про те, аби продовжувати наше полювання на Єву. «Старий, ти не розумієш, у що вплутуєшся… Там усе схоплено на найвищому рівні – якби вчора я не дав драла з того клубу, сьогодні тобі довелося б читати некролог про мою раптову смерть чи повідомлення про зникнення, і жодний, навіть найбільш затятий нишпорка не зумів би довести, що то не був нещасний випадок. Я не знаю, у що вплуталася твоя Єва, однак радив би тобі забути про неї і жити далі - знайти собі хорошу дівчину без ексцентричних вибриків та сумнівних друзів. А кохання – то таке… Сьогодні – є, завтра – хто його зна, як карта ляже… Ти їй не допоможеш - повір людині, яка щось у цьому житті тямить, і наплюй на всі свої страхи та інстинкти. Єва – ще те стерво, вже й думати про тебе забула, а ти сохни за нею, розплутуй ниточки, якими вона обплела тебе, наче павук…»

Дік іще щось торочив про справедливість, себто її відсутність, абсурдність нашого задуму, хоча мені було дивно чути це від особи, яка півжиття працювала журналістом у жовтій пресі й могла дізнатися будь-що, сховане за сімома замками – навіть те, в якій коробці ховає зубні щелепи Ванеса Ленстоун. А тепер так легко здається. Саме тоді я зрозумів, що в мене більше немає друга. Себто так: він є, але ми зараз з ним настільки далеко одне від одного, що годі достукатися до його свідомості, бо Діку, мабуть, насправді байдуже…. «Дослухайся до здорового глузду… - продовжував він свій монолог, і здавалося, що зараз його голос зірветься на крик, бо Дік інколи забував про гальма. – Я ще ніколи не радив тобі поганого, і зараз знаю, що кажу… Ти не зможеш витягнути з тієї твані свою пасію, а сам підеш із нею на дно, як розтрощений корабель…»

Мені було невтямки чути ці слова від людини, яка, попри свій цинічний характер, іще два роки тому майже не виходила із запою, довідавшись про зраду гьорлфренд. І, як ви гадаєте, хто тоді виводив цього ексцентричного чувака із депресії, витирав його шмарклі, слухаючи про те, як несправедливо влаштований цей світ і які всі жінки стерви? Правильно, завжди надійний, відданий і турботливий, як д’Артаньян, містер Даніел Старк. І не один день мені доводилося панькатися з ним, як з безпорадною дитиною, бо Дік тоді й справді був у стані безпорадної малої дитини, годі було без сліз дивитися на його розгублене бліде обличчя. Я тоді купував продукти й набивав ними холодильник, аби Дік кинув до рота хоч якусь крихту й перестав скидатися на живий скелет, прибирав у квартирі й мало не прав його шкарпетки – віддана дружина не завжди виявляє стільки турботи, скільки виявив я. Але вдячність – річ суб’єктивна, тож сьогодні вкотре переконався у тому, що мені більше не варто покладатися на Діка. Залишилось лише з’ясувати подробиці його учорашніх відвідин, а далі міркувати про те, що робити з Євою.

-Як гадаєш, на що це більш усього скидається? Притон наркоманів, готів, кримінальну історію?

-Те, що тут вплутаний кримінал – зуб даю… Варто було лише поглянути на пику того бугая, котрий охороняє клуб. Але це не найгірше, що може бути в даній ситуації. Все складніше, набагато складніше, Даніеле… Я гадаю, Єва ув’язла в якійсь секті й тепер вона може вийти з неї одним шляхом – ногами вперед. Хоча не певен, що Єва прагне вирватися з того зміїного кубла – мені здається, їй подобається те становище, в якому вона перебуває зараз… Декотрим жінкам, на жаль, притаманний мазохізм…

Розмова з Діком зовсім не остудила мій запал, бо я насправді нічого не з’ясував, не поставив, так би мовити, крапки над «і». Проте не вірити своєму приятелю, який ще жодного разу не обманув мене, я не мав жодних підстав. Сумніви, злість та відчай охопили мене, бо найгірше, що могло трапитись – це втратити Єву, а вона з кожним днем дедалі більше від мене віддалялася, ставала тією людиною, котрої я насправді не знав.

Додому того вечора повертатися не хотілося, адже там мене чекала тиша, в якій я іще гостріше відчував свої безсилля та гнів, на душі скребли тисячі кішок - здавалося, наче світ в одну мить розламався на друзки і я балансую над глибоченною прірвою. Я злився на Єву, її вперте мовчання й дивну поведінку, на тих покидьків із клубу, які ні на мить не покидали її, а ще на Діка, який з дня у день радив мені забити на все й жити далі, наче нічого не трапилося... «Я не впізнаю тебе, старий. Куди зник той безтурботний і веселий донжуан, яким я знав тебе не один рік? – торочив своє Дік. - У тебе буде ще тисячі таких єв, а життя одне, тож не варто заморочуватися так, начебто світ клином зійшовся на твоїй -екс...» Як він не розуміє, що я не можу викинути все з голови й зробити вигляд, наче нічого не відбулося – у моєму мозку немає клавіші «delete», аби так легко стерти усе з пам’яті?.. Але найбільше я злився на себе, адже я міг, я повинен був її зупинити. Якби не поринув із головою у свій проект, намагаючись схопити Бога за бороду.

Ми познайомилися з Євою три роки тому на модному джазовому фестивалі. Мій погляд одразу ж упав на дівчину в довгій квітчастій сукні, яка танцювала в ритм із мелодією саксофона: справжня краля, яка, мабуть, звела з розуму не одного. Та я ладен був зірку з неба дістати, лише б вона спинила на мені свій погляд. Пригадую, я довго ніяковів, перш ніж підійти до неї(і це було мені зовсім не притаманно), проте перше враження було таким сильним, що зумів подолати невпевненість, а згодом завоювати її. А потім - майже три роки тотального щастя. Хай йому грець, нам здавалося, світ крутився навколо нас і ніщо більше не мало значення! Єва була не лише вродливою, але й розумною та розсудливою – я приріс до неї кожною клітиною, кожним сантиметром своїх душі та тіла. До того моменту жодна особа жіночої статі не викликала в мене таку бурю емоцій, які викликала Єва - здається, я божеволів від щастя, та все мусило коли-небудь скінчитися, бо ніхто не їстиме довго життя великою ложкою й ніхто не пізнає великого щастя, не пізнавши труднощів та випробувань, які перевертають з ніг на голову все, що було дотепер.



Зоряна Грабар

#810 в Містика/Жахи

У тексті є: кохання, фатум

Відредаговано: 15.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись