По цей бік Лісу

10

Звістки від Яреда надходили регулярно, принаймні Самардак  звітувався їй кожного дня. Ситуація з Кредом набула якогось підвішеного стану, він продовжував запрошувати її на вечері до бенкетного залу, але на розмови не претендував. А от його почет розворушився, особливо виявили нечувану цікавість дітиська вельмож, які начебто прибули сюди здобувати науку, насправді цілими днями віддавалися неробству та розбещеності. Один з них, найсміливіший та найрозумніший, на його думку, взявся голосно коментувати зовнішній вигляд Елен в її присутності, наче вона не поряд та не чує. Фолк поривався поставити малого вилупка на місце, але Елен його стримала. Якщо таким чином ця дитина намагається самоствердитися, вона заважати не буде. Обмеженість світогляду насаджується батьками та оточенням, а що може почерпнути розумного та доброго дитина, коли її змалку навчають бути нічим та ніким. Бо світом править золото, воно дає владу. Хибне поняття, проте Небу жив за ним.

Дні втікали крізь пальці, а нутро Елен рвалося в божевіллі заточення. Вона дозволяла собі вилазки в місто під невдоволене сопіння Самардака. Під час останньої їх підстерігали люди Креда, стежили не ховаючись. А головний над загоном Кредових посіпак, здоровило з пласкою пикою та зламаним носом, безстрашно напосівся біля високого храму, змурованого з сірого каменю, де народ поклонявся та молився Богам, і вирішив поглузувати. Відчував безкарність. Яреда не було, Самардак такий же наймит як і він, а значить можна безчинствувати.

- Слухай, Самардак! – голосно гукнув він і сплюнув собі під ноги, – Ще не набридло бути нянькою? Схоже, полководець в тобі розчарувався.

Здоровило зареготав, голосно та показово, навмисно привертав увагу перехожих. Троє його посіпак вторили поводирю.

- Краще бути нянькою їй, аніж старому божевільному хричу. На неї хоч приємно дивитися. – не залишився в боргу Самардак, йшов далі, не спинявся, аби помірятися силою слова.

Елен лиш осміхнулася. Наглядач подобався їй дедалі більше, силі витримки у нього можна повчитися. Вони попрямували своїм шляхом, проте здоровило не бажав лишатися в дурнях, вирішив останнє слово лишити за собою.

- Слухай, а що в неї на голові? Вона в тебе лиса?

- Краще бути лисою, ніж тобою. Бачу, недорозвиненість тобі від господаря передалася. – на ходу відповів Самардак, продовжив далі крокувати, ніби кпини з Кредовими прихвоснями для нього річ буденна.

Хто ж знав, що той випадок стане початком нових незворотніх подій, які розгорнуться у внутрішньому дворику величного Неро. Самардак звітував Яредові про все, що відбувалося з Елен, і кпини Краса, головного охоронця володаря, стануть каменем спотикання, через які її ідеальний захисник озвіріє.

Від того випадку минуло чотири дні, Елен про нього забула, поки з само рання до її кімнати без стуку влетів переполошений Солл.

Елен була на терасі, ловила останні теплі промінчики сонця, оскільки Сезон холодів невпинно наближався. Ночі ставали довшими, ранки сірими та непривітними, а дні одноманітними. А може це їй тільки здавалося, бо стала бранкою обставин. Незабаром її чекають вдома.

Хлопець несамовито зазивав її з собою, викрикуючи одне слово:

- Приїхав! Приїхав!

- Хто приїхав? – спантеличено питала вона, але відповідь отримала, коли зупинилася на галереї, що звивалася довкола внутрішнього дворика.

Там стояв несамовитий галас, дикий ґвалт, що наповнював вуха тягучим страхом невідомості, він покотився єством, бо погляд вихопив серед тої несамовитості Яреда. Дикий, напівголий, з роз’юшеним обличчям, він озвіріло кидався на Краса. Довкола них зібралася юрба перезбуджених роззяв. Одні вболівали за полководця, інші за його суперника – запах крові та глухі уради плоть об плоть наповнювали їх азартом, хтивим бажанням стати частиною вияву сили двох рівноцінних суперника.

Елен знову занудило. Яред уподібнився звіру. Намагалася вловити те, що там ростила, але відчувала лиш лють, несамовиту та нестримну. Лють - його життя.

Солл збіг донизу, аби долучитися до шаленства Біля неї залишився Сарду, весь вигляд якого, ніби промовляв: «А я ж тобі казав!»

Здаля почулося човгання чиїхось кроків. Елен повернула голову. Рокун. Солл сказав, що його звати так.

Маленьке створіння шкутильгало до неї. З виглядуду дитина, насправді дорослий чоловік, закутий в тіло одвічного  хлопчика. Чи то блазень на службі божевільного лялькаря, чи то мудрець, приставлений Богами стримувати одвічну недолугість людської натури. Щось турбувало її в його погляді, яким стріляв навсібіч з-під косматих брів.

- Твоє місце не тут, – сильним голосом прогримів коротун.

Елен вдала здивування, підстрибнувши  бровами вгору.

- А де воно?

- Серед Богів? – впевнено відповів Рокун.

Тепер її поглядом ковзнуло здивування, що межувало зі щирістю.

- Вони скинули мене на землю.

Коротун задер голову, щоб заполонити собою увагу Елен і знову прогримів:

- Ти йому не допоможеш. Це місце гниле, і він його частина.

Рокун перевів погляд вниз, трохи нахилившись над балюстрадою, де серед людського гамору чубилися два здорованя. Пістрява публіка верещала від захвату, вболіваючи за свого улюбленця, лишень Елен не могла збагнути, як стриманий та врівноважений Яред міг перетворитися на голого блазня, що забавляє розмахуванням кулаків вередливий почет Креда. Виходить, дарма вкладала стільки сил, викорінюючи багряне палуззя люті з його єства, дарма ростила ті паростки любові і дарувала себе без останку.



Інна Камікадз

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись