По цей бік Лісу

27

Перед нею стояв вибір: їхати зараз чи почекати закінчення Сезону холодів. Арнар дуже маленький, щоб подорожувати, переконував її Яред у своєму посланні, Елен же не вбачала в тому проблеми. Не збиралася тягнути за собою безліч пожитків, без яких буцімто не може обійтися жінка, вона стільки часу спала на землі і їла недосмажену рибу з багаття, що подорож до Неро з сином, хай навіть за прохолодної погоди, здавалася суцільним дріб’язком. Її рішення було категоричним і обговоренню не підлягало, тим паче, не було з ким обговорювати. Яред закріплює позиції в Неро, а вона не збирається тут відсиджуватися, і дитина завадою до поставленої мети не слугувала. Відіслала послання новоспечену правителю Небу, аби зустрічав, і гайда збиратися. Загалом збирати не було й чого. Декілька сорочок для себе, теплий одяг та пелюшки для Арнара, і два охоронці на додаток, щоб Яред потім не зчинив ґвалту, нібито вона піддає небезпеці себе та сина. З нею Сарду, про яку небезпеку взагалі можна мову вести. Він роздере кожного, хто хоча б наблизиться до них із злою думкою, не кажучи про наміри.

Вона одягла звичну, нічим не примітну, довгу плаху до п’ят, вив’язала на голові буро-червоний палантин, взяла довгий відрізок цупкої тканини, обв’язалася ним через праве плече, загорнувши в середину найдорожчий скарб. Він весело посміхався, ніби відчував пригоду, яку підготувала для них мама. Спина вірного Морду стала для них прихистком на довгі чотири дні подорожі. Вони часто зупинялися, оскільки Арнар потребував їжі та чистих пелюшок, але не в закладах для подорожніх та торговців, де ними обов’язково зацікавилися б не чисті на руку та сумління особи, а в придорожніх поселеннях, де за щедру плату добропорядна господиня надавала чисту постіль, гарячу їжу та тепле ліжко. І малий Арнар відігравав в тому не останню роль, мало яка жінка може встояти перед матір’ю з крихіткою на руках, що шукає притулку, бо ж самі пізнали ту радість та турботу. Жодна не впізнала у привітній мандрівниці з дивним ковпаком на голові дружину нового правителя Небу, сміливо обговорюючи з нею його перемогу в Неро, покарання підступного Мека та недолугого Краса, який пустив армію по світу, відміну безглуздих податків, що висмоктували з народу останні сили та заощадження.

Елен розрахувала, що послання, котре відправила Яреду дістанеться Неро на день раніше, ніж вона, отож цілком можливо, що зустріне його дорогою. Чомусь не сумнівалася, як тільки прочитає її гнівний допис, кинеться в дорогу. Проте, за весь час, що вони разом повинен втямити, сидіти й чекати з неба погоди вона не здатна. До того ж, Неро вже майорів перед очима високим муром та білими боками палацу. Стулки брами відкриті навстіж, що  вимальовувалися на обрії бездонною пащекою чудовиська, яка ковтала та випльовувала жертв, себто мешканців та мандрівників. Елен пильно вдивлялася в далечінь, замислившись над вічним: а що чекає їх за цим муром? Дивно повертатися до місця , з якого тікала під покровом ночі. Воно було її кліткою, душило, висмоктувало сили, а тепер повинно стати домівкою. Дивні почуття обвивали єство, не жахали, навівали тривоги. Царство – це не армія і не родючі землі, які потрібно постійно захищати, це народ, люди. Найперше звітувати потрібно буде перед ними. Покійний Кред не давав того звіту, бо вважав себе надто величним, аби опускатися до потреб просто люду, у них так не вийде. Тяжкі думки обступили її, проте не гнала їх геть. З ними потрібно побути, обсмоктати, щоб віднайти правильне рішення та спокій.

Промені призахідного сонця блудливо фарбували місто у жовто-багряні кольори, за якими приховувалася метушня безкінечно довгого дня. Неро, наче на долоні. Він зустрічає її привітно, моргає очиськами малого замурзаного хлопчиська, що захопливо видивляється Сарду, полохливим поглядом його матері, котра відтягує дитину від тої страшної собацюри, криками корчмаря, який сповіщає про свіже вино, щойно привезене з Каффи, насупленими бровами вартових, які, певно, одразу впізнали чорні обладунки армії Небу на її охоронцях. Вони навіть спробували зупинити їх, але один з охоронців легким порухом голови заборонив це робити. Елен помітила їхній німий діалог, посміхаючись лиш кутиками вуст. Віднині вона недоторкана в будь-якій частині Небу. Яред про це подбав.

Прямуючи головною вулицею міста, що нагадувала мурашник, який стройовим ходом готується до найхолоднішої пори року, Елен помітила попереду чималу групу вершників, що доволі сильним галопом мчали вулицею. Голосне цокання кінських копит дзвеніло у вухах, попереджувало роззяв, аби ті тікали з дороги, бо інакше можуть опинитися під копитами баских скакунів. Елен відвела Морду вбік, помітила попереду знайому русяву чуприну, що розвівалася на вітру та чоловіка біля нього, втиканого ножами. Забарилися! Або посланець не доїхав згідно її розрахунків. І куди ж вони на ніч прямують? До Каффи? Дуже мудро!

Загін стрімко промчав повз них, залишаючи по собі невдоволене бурчання містян та одурілий шал, що віяв від вершників. Елен не збиралася їх зупиняти. Спантеличені охоронці на деякий час завмерли в нерішучості, не відали як вчинити: наздоганяти правителя чи й далі охороняти довірений скарб. Незрозумілу проблему розв’язав Сарду, хутко кинувся напереріз загону, забіг наперед та вчинив нечуваний галас, розриваючи метушню багатолюдного міста несамовитим гавкотом. Вершники зупинилися - різко, раптово. Коні сп’ялися на задні ноги, майже присідаючи до землі.

Вершник попереду рвучко розвернув коня назад, осатаніло пришпорюючи в її напрямку, який вказував Сарду. Елен поволі злізла з Морду, притримуючи рукою малий згорток щастя. Він почав вовтузитися, впираючись руками й ногами у живіт Елен. Дивне відчуття, зовсім недавно він знаходився саме там, а тепер невдоволено крекче, вимагаючи уваги та ніжностей. Біля неї припав Сарду, збуджено вихиляючи хвостом, він впорався з завданням, повернув заблудлу овечу до стайні.



Інна Камікадз

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись