Поцілунок скіфської царівни

3.

Вони одночасно повернули голови. Вершниця була злою, аж тремтіла. Її кінь нервував, дрібно перебирав ногами, від того вона злилась ще більше і сильніше натягувала поводи.

Дитина, а хоче зупинити чоловіків. Сама винна, зачепила його, все одно, що принизила, а тепер боїться наслідків.

Нукаі радше відчув, аніж побачив випад противника і блискавично відстрибнув убік. Юнак з несподіванки заточився і Нукаі, зробивши підніжку, допоміг йому впасти.

Злість кипіла у венах: підлі сколоти, загарбники. Навіть визнаючи, що кіммерійці гідні їм суперники і достойні союзники, не мають до них поваги. Навіть цей дітвак, у якого ледве вус засіявся, не зважає на його вік та рубці. То чом мав би зважати на його молодість та дурість?

Нукаі заніс меч для удару і зробив різкий випад. Цілив у горло. Несподівано зап’ясток обпекло вогнем і руку різко смикнуло вбік. Він мало не впав, увігнувши меч у землю за крок від шиї юнака.

Здерта шкіра на зап’ястку швидко набубнявіла кров’ю, пекло, боліло, але рука не була пошкодженою. Глибока подряпина, але не рана.

Здивовано озирнувся і побачив націлену у нього стрілу.

-- Я сказала – досить!

Тримала лук впевнено та легко, здавалось не напружувалась, натягнувши тятиву аж до дзвону. Не було у ній ані тіні дитинності чи розгубленості, лише недобре змружені очі метали блискавиці. Амазонка! Справжня войовниця!

Нукаі із усмішкою зробив крок до неї і тієї ж миті стріла зірвалась, із свистом пролетіла біля вуха, черкнувши пером. Не встиг навіть кліпнути, а вже знов натягнула тятиву, націливши нову стрілу йому в груди.

-- Думаєш знов схиблю?

Не міг не усміхнутись у відповідь, але що сказати – не знав. Дивився на неї і не бачив дитини, дівчинки, якій забагато дозволено. Бачив вправну, аж занадто, як на свій вік, лучницю. Зникла вся її недавня нерозважливість, задерикуватість, чомусь здавалась йому схожою на самицю пардуса, що бавилась та мурчала, а тепер випустила кігті і показує, що вона таки хижачка.

Дівчина смикнула луком і випустила стрілу. За спиною почувся дзенькіт і скрик. Нукаі обернувся і зрозумів, що юнак збирався напасти. Підло встромити йому у спину свій благенький акінак. Не воїн, не чоловік. Не вартий навіть зневаги. І це охоронець доньки вождя? Ні, неможливо.

Обернувся, щоб ще раз глянути на неї, але дивився вже дуже уважно. Була молодшою за нього, але не настільки, як здалось спочатку. Ввело в оману її розпущене волосся, що закривало обличчя, коли летіла на коні, дражнячи його. Зараз, у спокої темними хвилями лежало на плечах і Нукаі бачив, що їй літ сімнадцять. Її вправність на коні та із луком, вільне поводження, виклично задерте вгору підборіддя – все вказує на те, що вона не проста сколотка.

Дівчина спокійно витримала його погляд не виказуючи здивування чи образи, ковзнула очима по його постаті, аж на мить Нукаі стало незручно і відвернулась.

-- Скіле, ми повертаємось до обозу. Негайно.

Ледь натягнула повід, розвертаючи коня, вдарила п’ятками в боки і полетіла над травами.

-- Це ще не кінець. Ти пошкодуєш…

Нукаі подивився на спотворене ненавистю обличчя юнака і на мить йому навіть стало шкода його – закоханий дурень. Та ні, не шкода, бо таки справді дурень. Навіть найменше дитя у обозі сколотів знає, що Нукаі не просто найманець. За ним спостерігають, цікавляться, слідкують, але ніхто, навіть поважні воїни не наважуються кинути зневажливе – кімер.

Таки справді дурень і це дійсно не кінець. Нукаі нізащо не вибачить зневаги, тим паче – перед жінкою.



Христина Вілем

Відредаговано: 22.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись