Подарунок долі

Глава 11

   Закінчивши телефонну розмову з Максимом, моє серце трепотіло від переживань. Я й справді іду на зустріч з ним? Ще раз глянувши у телефон на незнайомий номер, переконалася, що це не сон. Треба іти збиратися. Прийняла душ, почистила зуби. Висушила мокре волосся і взялась одягатись. Мій вибір припав на червону кофтинку без рукавів, на спині оздобленою червоним мереживом. На низ темні джинси. Зробила легкий мейк, волосся вирівняла   феном. На кінець, маленька сумочка і легкі чорні босоніжки. Я готова!
   Йшла по вулиці, відчуваючи легкі переживання. Так, на вигляд гарний , але цікаво, який він сам. Чи я йому сподобаюсь? Що далі? В своїх роздумах я прийшла на місце зустрічі. Там мене вже очікував Макс. Світла футболка, блакитні джинси і білі кеди. 
     - Привіт!, - звернулась я.
     - Привіт!, - весело мовив хлопець. - Я радий, що ти прийшла!, - на що я тільки посміхнулась. - Пройдемось?
     - Давай. - і ми рушили вперед вздовж вулиці. 
   Розмова спочатку була ні про що. Так, гарна погода, про вчорашнє весілля. До речі, я підмітила, що у хлопця хороший характер і весела вдача. Він старався багато речей переводити у гумор, тим самим, веселивши мене. Час при тому летів не помітно. 
    Надворі вже сутеніло. Запалювались поодинокі ліхтарі. Людей по вулицям ставало все менше, зустріти можна було лиш закохані пари. Якось ідучи поряд, Макс приблизився і взяв мене за руку. Такого я не сподівалась, глянула на нього, а той йшов вперед і мило посміхався. Після цього я чекала якогось наступного його кроку. Але зараз він мовчав. Мовчала і я. Так, в тишиші, ми зайшли до моїх воріт. 
     - Дякую, - вимовила. 
     - За що?, - все ще тримаючи мою руку, запитав. 
     - Ну, за прогулянку, за спільно проведений час..., - і не давши мені договорити, в мить приблизився і ... поцілував. Я відчула дотик м'яких губ. Легкий поцілунок, що не наполягав, лише ніжно пестив мене. Натомість, я не відповідала йому, але і не відштовхувала. Було цікаво спостерігати за його діями. Я бачила, що хотів він сильніше, наполегливіше, можливо і обняти. Та розумів, боявся перейти межу. І я була йому за це вдячна. Не люблю коли при першому поцілунку мене змушують відповісти, починають майже руки розпускати. 
   Відсторонившись, опустив голову вниз і згодом промовив :
     - Я маю їхати. Ти знаєш, мене чекає дорога. 
     - Так, знаю, - тихо промовила я. 
     - Я був дуже радий сьогодні провести час з тобою. Сподіваюсь, ти теж, - на що я ствердно кивнула. - Мені пора. До зустрічі, Аня!
     - Бувай!, - на цьому ми роз'єднали наші руки і розійшлись. 
   
  
        Привіт мої любі читачі! Дякую, що ви зімною! Дякую, що нагороджуєте книгу! Ви моя муза! 

   Якщо Вам до вподоби моя історія, коментуйте, додавайте у бібліотеку та відстежуйте. Я з нетерпінням чекатиму Вас на сторінках своєї книги. Дякую! ❤️



Яна Войвич

Відредаговано: 27.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись