Подих минулого

1. Екскурс в дитинство

По дорозі додому вечірній вітерець навіяв мені давній спогад. Дитячий спогад з гірким присмаком. Хоча минуло уже 15 років, якщо не помиляюсь, але при згадці про нього  в душі щось стрепенулось. Подібне відчуття виникає, коли  дають про себе знати старі рани.

Урок фізкультури, 4 клас. Я ніколи не була спортивною дівчинкою, ніде правди діти, це заняття було для мене постійним випробуванням. Особливо, коли справа доходила до командної гри, як от футболу чи баскетболу. В таких ситуаціях одразу стає видно, яка ти людина. Проявляється твій характер, твої невпевненість в собі стають дуже помітні. Командні ігри - торжество для впевнених, комунікабельних, дещо агресивних діток...

Як і передбачалося, настав цей момент -  вчитель монотонно виголошує, що зараз будемо грати в футбол ( і що "гратимуть всі, включно з "вічно боліючими" дівчатками"). Гра буде на оцінку, тож якщо в тебе є амбіції на табель з відзнакою та відмітками "відмінно"(повірте, в 4 класі це було для мене важливо), у тебе лише один вихід - прийняти бій.

 Клас мають поділити на дві команди. Два мої однокласника - капітани-спортсмени - Влад і Максим- виходять на середину спортзалу, і починають грати в "камінь-ножниці-папір". Принцип простий - переможець отримає право першим почати набір у команду. Всі спостерігають. Я стою в кінці, підпираючи пофарбовану в синій колір холодну стіну, і в умі перебираю порядок, у якому розбиратимуть гравців у команди. Я знаю точно, першого візьмуть в команду Олега - хлопець один із найкращих гравців у класі, проте на відміну від капітанів, має більш легкий та життєрадісний характер, і йому не пасує роль лідера. Наступним, безперечно, оберуть Стаса, він теж хороший спортсмен, після уроків відвідує секцію з футболу, в цьому році грав за нашу школу на районному чемпіонаті... Третій буде Вітя, дарма, що він один з найнижчих, але швидкий, меткий, іноді нахабний (але ж це футбол) - такий гравець цінний для команди. 

Наступні - Юра і Паша, потім Сергій, потім Слава... потім Ігор. Ні, не Ігор.  Ігор зламав минулого тижня пальця на лівій руці, зараз відсижує на лавці, тож наступним буде Рома - високий худорлявий хлопець, який міг би грати непогано, якби не його вічна невпевненість та заторможена реакція. Потім черга дійде до дівчаток - спочатку "зірочки" класц - такі як Настя та Оксана, потім Вероніка, яка вміє грати, робить це добре, але з неохотою, Оля, яка постійно над усіма насміхається, і на яку краще не зважати. 

Наша шеренга зменшувалася в міру того, як капітани набирали гравців. Останніми нас залишилось троє - те, що за замовчуванням вважалося "макулатурою"- я, Ліля - маленька і тиха дівчинка, з якої не витягнеш ні слова і Валя - добра та легка у спілкуванні, проте надмірно повна для успішної гри. І все таки, перевагу надали їм, а не мені. Я пам'ятаю, які то були миті напруги, приниження, я ненавиділа цей урок, тому що він привселюдно демонстрував, що я ніхто. Що я нікому не потрібна, просто залишок. Я була остання, хто потрапив до команди. І то лише по залишковому принципу.

Гучний сміх парочки, що проходила повз, повернув мене до дійсності. Спогад і думки розсіялися, як вранішній туман. Залишився лише гіркий присмак. Я відігнала думки про минуле (хоча ніде правди діти, любила копатися у таких речах). Зараз у мене були інші турботи.



Never again

Відредаговано: 12.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись