Поезія, написана серцем

Монолог Івана Вишенського

Нема на світі правди, волі,

Усі в пороках, мов у павутинні…

І навіть й ті, що босі, голі.

Не кожен й жебрак робить діла доброчинні.

Не кожен серед всіх на світі

Зможе сю істину уйнять.

І він зуміє не робіти,

Коли неправдоньку сказать…

Всі хабарі беруть, як дар,

Неначе божий наш Владар

Такого нам вовік заповідав

І це виконувать сумлінно так благав.

Чи в нас немає тих що проти брата

В суді хибно посвідчити зуміли?

Чи ми, живучи, не згадуєм розбрату?

Чи забули заповіді Божі?( так, певне, схотіли)

Отож, яку заповідь з семи тут не згадаєш,

Усюди гріх і розбрат нині убачаєш.

По всій землі великій і могучій

Порозходились «праведників» кучі.

І всі говорять: «- Бог усемогутній!»

А самі – шепчуть дяку Сатані…

Отак ведеться в світі християнськім

І не у нім однім,

А в усім мирянськім.

По пальцях полічити праведних голів…

Та хто би стільки бачити волів?

О, Україно-ненько, о, Афоне-друже,

Мені мирське колись не було чуже,

Але відмовитись від всіх пороків я зумів

І Божу ласку в печері зустрів.

Пошли ж, Боже, людям забуття

Отих гріхів – хай живуть з каяття.



Dragolina

#1867 в Різне

У тексті є: поезія, поема

Відредаговано: 21.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись