Погана прикмета

Погана прикмета

Ця клята дорога ніколи не скінчиться.

Щоб дістатися до гаражного кооперативу «Світанок», де серед інших залізних коробок розташувався штаб «Братства Шоферів» – він же гараж Петровича, потрібно мало того, що виїхати за межі Києва, так ще і вбивати «ластівку» на ямах та вибоїнах, безладно розсипаних по сірому полотну розтрісканого асфальту.

Макс вимкнув радіо і прислухався – не здалося. Всередині його дорогоцінної дівчинки, його ластівки і бойової подруги щось високо й протяжно свистіло.

Петрович доброхіть брався лагодити її абсолютно безкоштовно. Якби не ця обставина, Макс Кривоніс, запропонуй йому хоч всі гроші світу, ні за що б не вибрався з-під ковдри, не обпік би язика розчинною кавою і не поїхав би в таку далечінь, як тільки засіріло в свій єдиний вихідний.

Біля воріт довелося пригальмувати. Він і так ледве плентався, а тепер взагалі поповз мов равлик. У прочинене вікно залітали сніжинки – сипалися на коліна манною крупою, і танули, залишаючи сині цятки на світлих джинсах.

Мухтар – місцевий сторож, крутився неподалік від гаража. Зустрів Макса, як і всіх, кого бачив вже хоч раз в житті – піднявся за задні лапи, передніми уперся в стегна. Кривоніс не встиг виставити вперед коліно, і лапи лишили відбитки мокрого піску. Пес чомусь зойкнув – високо, протяжно, і його тонке «і-і-і!» зовсім не в'язалося з розмірами. Так пищать недопески, яких розмальовані губаті фіфи тягають в лакованих сумочках, а не кудлаті велетні з іклами у півмізинця і лапами з кулак. Мухтар дихнув несвіжої пащею дворового собаки, розмазав густу слину по штанині і закрутився, штовхаючи Макса під коліна.

Коли Петрович скрипнув дверима гаража, Мухтар вже відбіг, підібгавши хвоста і шкутильгаючи на задню лапу. Макс штовхнув його не від злості і зовсім не сильно. Просто відігнав. Він терпіти не міг цього притаманного всім безхатнім собакам нахабного підлабузництва, уїдливого запаху та шерсті, що осідає густим килимом на штанях. А до купи, від привітань Мухтара підчеплена чорним кігтем нитка перетворилася в помітну дірку на єдиних пристойних джинсах.

– Що таке, Мухтарчику? – свиснув Петрович псові й потиснув руку Максу. – Вдарився десь, чи що? Глянь, як кульгає…

Макс тільки знизав плечима. Місцеві з Мухтара здмухували пилинки – кожен ревно вважав його своїм власним, і змагався з іншими, хто принесе найбільшу цукрову кістку і буду обставить крутіше. Мухтар, правда, замість того, щоб валятися на горі ковдр, подарованих жалісливими водіями, носився як заведений по кооперативу, підіймав лапу на кути гаражів і мазав всіх хоч трохи знайомих людей смердючою слиною з вічно роззявленої пащі. Мужики радісно реготали і вважали це посмішкою. Макс не сперечався.

Кривий розкладний стільчик муляв йому дупу, упирався розхитаною дощечкою і обіцяв до купи залишити скалки в зіпсованих джинсах. Дихання сперло від задухи, спиртових випарів, терпкого запаху поту, бензину і склоомивача. На пофарбованому синьою емаллю столі, – раніше нею фарбували все підряд, а тепер громадські туалети, – вишикувалися прим'яті пластикові стаканчики з горілкою на самому дні – завтра ж робочий день.

Петрович копирсався під капотом, зрідка розгинався, хитав головою і багатозначно ворушив тонкими понурими вусами. У коричневій робі він нагадував величезного таргана, що визирає трикутною головою з непрацюючої розетки.

– Ось так, Кривоніс, – крякнув він, ховаючись половиною тіла під капотом, – зара' все буде. Зара' тут послабимо, тут підкрутимо, і знову полетить твоя ластівка.

Дядько Володя – товариш Петровича і другий за верховенством в Братстві Шоферів, витер брудні пальці плямистою ганчіркою. Крізь буру плівку ледь виднілася синюшна каблучка на вказівному пальці, а під нігті намертво в'їлося масло. Ганчірка ж на вигляд була ровесницею Кривоноса. Це не завадило дядькові Володі схопити з тарілки бутерброд з маргарином і шпротиною, зігнути навпіл і вкинути до широкого рота.

«Харя трісне», – Макс хитався на скрипучому стільці біля виходу і мріяв відчинити двері. Його нудило. Але піти не міг – у нутрощах годувальниці молодого і, останнім часом, не зовсім міцного подружжя все ще копирсався Петрович, вправно орудуючи гайковим ключем і обценьками.

– Як там Люська твоя? – дядько Володя смикнув двома пальцями чорну волосину з носа, скривився і кинув на підлогу.

– Віка, – відгукнувся Макс. Якщо до Петровича він відчував легку симпатію, то дядька Володі цурався.

– Угу. Народила вже?

– Півроку як, – кивнув Макс.

– Фіга, як швидко тут час летить, – присвиснув дядько Володя. З рота у нього вирвалися крихти хліба і осіли на нижній губі. Коли він прикусив цигарку, крихти переповзли на неї.

– А дядь Ваня коли буде? – стілець під Максом скрипнув, і він перестав гойдатися.

Говорити про Віку і маленьку Машку йому не хотілося. Все вийшло стрімко – і весілля, і вагітність. Спочатку вагітність, правда. Без того, Кривоніс ніколи б не одружився. Віка за відомою схемою всіх заміжніх жінок розслабилася і розпливлася, наближаючись розмірами до синього кита, а характером до степової гадюки. Макс натякав пару раз, що спортом можна займатися і вдома, поки донька спить, але жінка пропустила це зауваження мимо вух. Розвела свинарник в орендованій квартирці. Машка – названа на честь тещі, зростала занадто крикливою дитиною. Віка пояснювала це спочатку кольками, потім мимрила щось про перші зуби. Скоро Макс призвичаївся нашвидку вирубатися на розкладачці в коридорі під бурчання дружини і крики доньки.

– Привіт! – промайнув перед поглядом Макса шматочок сірого, як його життя, неба.

Іван Осипович, він же «дядь Ваня» – схожий на садового гнома і зморшкувате запечене яблуко одночасно, смикнув двері, впустивши ковток свіжого повітря. Слідом за ним накрив Кривоноса концентрований запах запою – засаленого волосся, нечищених зубів, брудної білизни і спиртяки. «Тільки б не вивернуло, – білозубо усміхнувся той дядькові Івану, потискуючи міцну суху долоню, – алкаш сраний».



Gala Gradiva

Відредаговано: 12.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись