Поклик серця

Частина 3 (2)

Микола хропів непробудним сном, але стукіт зачиненої двері змусив його прокинутися. Дружина повернулася додому. Спробувавши піднятися, він впав назад і застогнав від нестерпного головного болю.

Анна увійшла в спальню вже зі склянкою води та аспірином в руках. Не дивлячись на чоловіка, вона поставила все це на тумбочку біля ліжка. Микола ж навпаки поглинав Анну очима: волосся було розпатлане, помади на губах не залишилося, а туш злегка потекла.

- Де ти була? - прохрипів він.

Жінка здригнулася, але не обернулася.

- На вулиці дощ, - прошепотіла вона. Через пару хвилин напруженого мовчання додала: - Колю, нам треба поговорити. Серйозно.

- Я не дам тобі розлучення, - без будь-якої причини вигукнув він.

- Боже! Ти ненормальний! Хіба після всього цього ти ще хочеш зі мною жити? Мені важко повірити, що ти можеш мені пробачити.

Микола залпом ковтнув воду і таблетку і похмуро подивився на дружину.

- Ніхто не говорить, що я тебе прощаю. Тобі немає прощення, - від цих слів у Ані мурашки побігли шкірою. - Мені просто хочеться знати, чому ти це зробила?

Вже хвилин десять Анна тряслася, тому не відразу зрозуміла питання.

- Я питаю, чому?

- Чи це тепер так уже важливо? - голосом втомленим і повним відчаю відповіла жінка. - Краще я не буду тобі говорити.

- Ні, будеш!

Від злості Микола схопився, але знову застогнав і повалився на подушки.

- Я нічого не буду тобі пояснювати, - тихо, але твердо відрізала Анна. - Роби, що хочеш: проганяй мене, розлучайся, побий - мені все одно. Але ти нічого не доб'єшся, лише скалічиш життя собі і мені. Можу сказати тільки одне: моє повернення сюди вартувало мені більше, ніж всі блага життя разом узяті. Ти міг мене більше не побачити, я повернулася через тебе. Я хочу, щоб ти знав це. Тобі вирішувати, як вчини...

Анна раптово замовкла. Ніби щось кольнуло їй в серце. Здалося, що душа зараз розлетиться на шматки. Дихання перехопило, і кілька хвилин вона дивувалася, що з нею відбувається. Жінка схопилася рукою за горло. Скажений пульс привів її до тями.

- Що трапилося? - стурбовано запитав Микола.

Ігноруючи питання, Анна вибігла на балкон. Дощ крижаними струменями хльоснув її по обличчю. Одне ім'я нечутно злетіло з губ. По щоках потекли сірі доріжки від фарби, змішуючись зі сльозами. А вона все шепотіла його ім'я, яке незрозуміло чому весь час повторювалося у голові і перетворювалось на одне тільки слово...

Вії її опустилися, і все навколо занурилося в чорну полуду.

***

Після болючої довгої розмови, що не дала ні йому, ні їй ніяких конкретних відповідей, вони помирилися.

На весь наступний день Анна впала в стан, подібний до прострації. Подружжя один з одним не розмовляли, кожен ходив занурений у власні думки. Лише Микола час від часу поглядав на дружину, турбуючись про її психічне здоров'я. Підстави для побоювань були досить серйозні. Анна цілий день не відходила від вікна, ніби намагалася вивідати щось у сірих хмарах, що нависли над землею. Безглуздо-замислений погляд блукав по одиноких перехожих, темних вікнах, брудних стінах будинків, вогкому асфальту, непроникних хмарах, що причаїли у собі загрозу нескінченних злив.

У повітрі, напоєному передчуттям дощу, вона бачила його обличчя, відчувала його дотик, ловила невловимий погляд. Міраж. Світ ілюзій. У ньому існували тільки вони. В реальності не було більше нічого. Як пережити це, вона не знала ...

Різкий дзвінок телефону не перервав нічиїх думок. Все залишалося як і раніше, поки Анна машинально не зняла трубку. Тієї ж миті обличчя її змінилося до невпізнання - переривчастий голос бабусі Віталіка Іваницького повідомляв, що хлопчик до школи не прийде через трагедію, що спіткала його сім’ю. Дві хвилини Аня мовчки слухала, немов остовпівши, потім сіпнулася, як ужалена, заплющила очі, і трубка випала з руки. Коли Микола підніс її до вуха, там були одні гудки.

- Що трапилося? - владно запитав він. - Хто телефонував?

Аня стиснулася він болю в зап'ястях, яку заподіяв грубим рухом чоловік.

- Залиш мене, - прохрипіла вона вперше за весь день.

- Я тебе питаю!

Анна мовчки приходила до тями від пережитого потрясіння, про яке чоловік нічого не знав, і тут її очі злякано втупилися на нього. Вона зі спритністю, на яку була здатна знесилена жінка, вирвалася з чіпких рук Миколи, схопила куртку і вилетіла на вулицю.

***

У лікарні було порожньо і незатишно. Запах ліків викликав у Анни нудоту. Зусиллям волі вона взяла себе в руки. Зараз найменше слід піддаватися паніці, яка оволодівала нею все дужче.

Жінка глибоко зітхнула і підійшла до реєстратури. Жінка, яка сиділа за перегородкою, бальзаківського віку з жирним волоссям і вузькою смужкою губ, дуже неприємно подіяла на Анну своїм виглядом.

- Ви не підкажете, як пройти до відділення реанімації? Мені сказали: сюди кілька годин тому привезли людину, яка потрапила в автомобільну аварію, - голос вібрував, мов натягнута струна.

Товстуха з недовірою подивилася на відвідувачку.

- Так, привезли. Другий поверх направо, в кінці коридору. Чекайте там в приймальному покої.

- Дякую, - вона вже була на сходах.

Підійшовши до скляних дверей відділення, Анна зупинилася. Там стояла Жанна, розмовляючи з лікарем в операційному халаті. Все всередині у неї похололо. Не може бути, щоб вона запізнилася! Ні! Він повинен жити!

Анна помітила, що Жанна відвернулася, приховуючи сльози.

Що ж робити? Вона не може туди зайти, коли його дружина там. Але ж вона збожеволіє, якщо не дізнається, що з ним.



Ліна Алекс

Відредаговано: 11.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись