Полювання на сусіда

Глава 7 "Нова подруга"

Під кінець другого тижня нашого перебування в цьому будинку, я нарешті прокинулася вчасно й вирушила на пробіжку. Відчувала себе так, наче зробила, щось неймовірне, розліпивши очі на світанку. Одягла спортивні штани, футболку та кросівки, зав’язала волосся у високий хвіст та ввімкнувши на телефоні бадьору музику, вирушила у бік лісу, де так невдало прогулювалася минулого тижня й зустріла нестерпного сусіда.

З того дня, коли він рубав дрова більше не бачила його самовпевненого обличчя. Навіть мигцем не бачила у дворі, коли допомагала мамі поратися на грядці. Вона неабияк раділа, що зернятка, які ми посадили почали проростати. Це й справді неабияк тішило, та спонукало посадити ще щось. Сьогодні вона з самого ранку на ногах, буде пекти свій фірмовий пиріг зі шпинатом та куркою і збиратися у гості до татового друга. А я залишаюся одна, трохи дивно, але думаю нічого страшного не станеться. Зачинюся на всі замки, ввімкну цікавий фільм та насолоджуватимуся відпочинком.

Життя в селі має один великий плюс — тиша. Тут так тихо, що навіть чути, як у лісі дятел стукає по дереву. Мою особисту тишу порушували тільки моє дихання й музика на телефоні. Я бігла й відчувала себе вільною, таке приємне відчуття, наче весь цей ліс і поле мої. Неочікувано побачила постать, вона рухалася в мій бік по дорозі. Це була дівчина з кошиком у руці, вона теж мене помітила й поки відстань між нами скорочувалася, уважно спостерігала за мною.

— Привіт, — привіталася першою, коли добігла до неї.

— Привіт, — посміхнулася вона. — Ти звідки?

— Я живу в тому будинку, — показала у бік дому. — А ти? Якщо чесно, дивно й неочікувано бачити тут когось ще.

— Я живу у будинку за поворотом. То ти живеш у тому будинку, що пустував?

— Так.

— Біля Адамсів? — загорілися її очі.

— Е… Так.

— А я саме йду до них по молоко, — вказала на кошик, де лежали скляні пляшки.

— Мама теж в них молоко купує.

— А який у них смачний сир, — закотила очі дівчина. — Куштувала?

— Непоганий, — кивнула, роздивляючись її. На вигляд їй було років двадцять п’ять. Висока й струнка, з довгим русявим волоссям й сірими очима. Ластовиння на круглому обличчі робило її дуже милою.

— Я Олівія, — простягнула руку.

— Дороті, — відповіла вона й обійняла мене, здивувавши. Мабуть, у них така звичка. Замість того, щоб тиснути руку, вони обіймаються. Мені згадалися обійми місіс Адамс при знайомстві.

— Підемо разом? — запитала у неї.

— А ти…

— Бігаю зранку. Якщо бажаєш, приєднуйся до мене. Біг заряджає енергією на увесь день.

— Ой, мене зранку заряджає допомога мамі по хазяйству. Я, звісно, можу бігати, але ввечері.

— Тоді можемо просто гуляти перед сном, — запропонувала.

— З задоволенням, — зраділа дівчина. — А ви давно переїхали?

— Два тижні тому. Ти не уявляєш, яка я щаслива зустріти тут ще когось окрім корів та нестерпного Адамса. — Ходімо, — взяла її під лікоть.

Дороті виявилася приємною співрозмовницею, відкритою та веселою дівчиною. Вона розповіла про себе майже все. Їй двадцять два роки, вчиться у коледжі в Медісоні, батьки займаються вирощуванням птиці й дівчина в усьому їм допомагає. Щастю просто не було меж, що мені нарешті є з ким спілкуватися.

— Місіс Адамс? — погукала дівчина через паркан.

— О, люба, ти вже прийшла, — визирнула жінка. — І Ліві тут, — зраділа вона. — Ось, тримай, — віддала їй пляшки з молоком і забрала порожні.

— А Ной вдома? — невпевнено запитала Дороті, опустивши очі.

— Поїхав вчора до Мілуокі, допомогти бабусі.

— Передавайте вітання, коли повернеться, — тихо сказала, а щоки почервоніли, наче вона сказала щось безсоромне.

Ооо, значить мені не привиділося. Обожнювання на обличчя. Запудрив мізки дівчині. Грубіян. Я проводжала її аж до повороту, так хотілося ще поговорити з кимось новим.

— А приходь до мене у гості ввечері, — спала на думку геніальна ідея.

— Я пізно звільнюся. Ти ще не спатимеш?

— Жартуєш? А на ніч зможеш? Батьки їдуть з дому, а я лишаюся одна. Можемо влаштувати вечірку в честь нашого знайомства.

— Сто років не була на вечірках.

— От і влаштуємо собі свято.

— Добре, прийду.

Ми попрощалися й розійшлися у різні боки. Життя налагоджується, я не тільки позаймалася спортом, а й знайшла собі нову подругу. Тепер мені точно не буде так сумно, як до цього. На радощах я повернулася додому, прийняла душ та смачно поснідала разом з батьками на веранді. Мама прийшла у захват, що я познайомилася з Дороті й кликала її у гості, коли вона буде вдома. Ми, як зголоднілі на спілкування, кидалися на нових знайомих.

Батьки поїхали, а я зайнялась приготуванням до вечірки. Смішно, але вечірку для двох осіб я ще не відвідувала. Поставила у холодильник вино та шампанське, бо не знала що любить Дороті, зробила нарізку з сиру та фруктів, розрізала пиріг, що мама залишила для нас, та навіть розвісила на веранді гірлянди, що знайшла у гаражі. Хотіла навіть сфоткати труди своїх старань для Холлі, а потім передумала. Вона за два дні не писала й не телефонувала мені. Дивно і якось образливо, що телефоную тільки я.
Дороті прийшла, коли я вже збиралася все прибирати.

— Ого! Яка краса! — щасливо усміхалася, заходячи на веранду.

— Для нас старалася.

— Вибач, що так пізно. Я ж казала, що маю багато роботи вдома.

— Та нічого, наступного разу буду в курсі.

— Тримай, мама передала тістечка, — протягнула пакунок.

— Що вип’ємо?

— Я майже не вживаю алкоголь, тому на твій розсуд.

Ми взяли пледи й сіли за стіл, я з горем пополам відкрила шампанське й налила нам у келихи.

— Ну, що за знайомство?

— За знайомство! — святково промовила дівчина й ми цокнулися.

— Чим тут взагалі можна займатися, окрім господарства? Є якась можливість потрапити до міста?

— Звісно! Кожну годину ходить автобус, якщо перейти через лісок й вийти на дорогу можна доїхати ним до міста.



Ерін Кас

Відредаговано: 15.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись