Порятунок церковних мишей

Частина 4

Амалія

Я стояла з новою подругою напроти університету й просто розмовляла. Але авто «улюбленого» одногрупника не давало мені спокою. Та ще й в пам’яті спливли слова хлопця, які він промовив, покидаючи аудиторію.

- Я дуже щаслива, що ти перевелася у наш університет. Мені не вистачало такої подруги! – Сказала Ірина.

- І я… дуже… щаслива… - Сповільнено промовляю, шукаючи поглядом Арсена, але так знайомий силует я і не побачила.

- Гаразд, мила, тоді до суботи! – Відповіла подруга випустивши мене з обіймів.

- Зачекай! – Вигукнула. – Сьогодні ж тільки середа і завтра ще два навчальні дні.

- Ой. – Знітилася подруга. – Я зовсім забула тобі сказати, що на два дні їду з батьками до бабусі в село, тому тобі доведеться посумувати без мене.

Не знаю чому, але в цю мить мені стало прикро, що я залишуся сам на сам з акулами та чомусь почала вагатися, що зможу винести цей тиск. З Іриною, хоч вона і не брала участі у моїй війні, було якось спокійніше. Зараз відчуття, ніби мені повністю відкрили тил перед ворогом.

- Ось це ти мене звеселила! – Сплеснула в долоні та дійсно засмутилася. – І як мені самій на війні?

- Не хвилюйся, - засміялася подруга, - це не така жорстока війна, якою тобі здається.

- Що це значить? – Ми знову почали йти, залишаючи позаду навчальний корпус.

- А те, що ти сліпенька, а я бачу трохи більше за тебе!

- Чудово! Все так доцільно пояснила. – Ображено подивилася на подругу.

- Скажу тільки те, що в Арсена нездоровий інтерес до тебе.

- Я і сама бачу в чому проявляється цей інтерес. Називається «з’їж мої мізки чайною ложкою».

- Я ж кажу сліпенька. Ой! – Викрикнула дівчина. – Моя маршрутка! Ну все, до суботи.

Дівчина мене швидко обійняла та побігла до громадського транспорту, розпихаючи всіх, хто стояв на її шляху. Я ж пішла знайомою стежиною повз кав’ярні, розмірковуючи про останні події мого життя та з надією знайти хоч якийсь танцювальний клуб, де б змогла танцювати й нарешті скинути напругу.

Як так сталося, що така чудова людина, як Ірина потрапила в групу «сірі миші»? Це ще раз підтверджує мою думку, що мажори геть знахабніли й через їх розбещеність страждають інші люди, навіть набагато кращі їх самих.

Я йшла тісною вуличкою, що не є рідкістю для Львова й мимовільно згадала блакитний льодяний колір очей. Чому я думаю про Арсена? Чому він так дратує мене своєю поведінкою? Адже я не раз зіштовхувалася з такими людьми, як він, тому що в столиці таких хоч одним місцем їж. Я вже сама почала підозрювати, що щось відбувається не добре.

Раптом я впираюся з величезною швидкістю в стіну будівлі та вдаряюся головою в цеглу.

- Ай! – Розплющую очі та бачу перед собою той самий льодовик. Якого біса? Змахнула перед очима рукою, але крижина так і не зникає, а все більше морозить мене.

- Сюрприз! – Хлопець розтягується в хитрій усмішці й ось тепер я розумію, що влипла.

- Що тобі потрібно? – Намагаюся відпихнути хлопця від себе, який практично зрівняв мене зі стіною.

- А тобі? – Запитує нахаба.

- В якому сенсі? Ти зовсім здурів? – Шиплю я та досі намагаюся відштовхнути його, але куди там мені. Це ж не людина, а клубок сталевих м’язів!

- Думаєш ти не відповіси за каву? – Сміється хлопець та нахиляється до мене настільки близько, що я відчуваю його м’ятний подих з ноткою сигаретного диму. Здається, у когось є погані звички.

- Думав ти не відповіси за те, що зробив мені душ з калюжі? – Так само самовпевнено відповідаю.

Помічаю замішання на обличчі хлопця, а потім він послаблює свою хватку й нарешті я можу зробити вдих на повні легені.

- То це ти була? – Він заливається в гучному іржанні.

- Ха-ха-ха. Уявляєш! – Сердито промовила, тому що мене з кожною секундою починає все більше й більше дратувати цей йолоп.

- То у нас особисті рахунки? – Хлопець перестав сміятися, але тону голосу не змінив.

- У нас, любчику, нічого спільного тепер. Ранкова кава тобі, як подяка за душ! – Роблю декілька кроків до нахаби й опиняюся так близько, що він відступає та впирається в стіну протилежної будівлі. Я роблю ще один крок назустріч. – Тому відвалив і зробив так, щоб більше не попадався мені на очі, окрім пар.

Він нахиляється та шепоче мені на вушко, а мене миттєво кидає в холодний піт від такої близькості.

- Це ще ми побачимо, Ліліє! – Він відступає та спиною вперед починає віддалятися.

- Я Амалія, а не Лілія, дурню! – Завжди дратувало, коли мене називали цим ім’я. Одна справа просто Ліля, а інша Лілія. Фе…

- Як скажеш, квіточко! – Він підморгнув та повернувся до мене спиною віддаляючись.

Що це тільки що було? Чому я реагую на цього хлопця, як на електрику? Таке відчуття, що до моїх нервів доторкнулися оголеним дротом й мене добряче потрусило. А ще його шепіт… З однієї сторони розумію, що у свої двадцять років я мала відносини з хлопцем, які тривали всього тиждень до першого поцілунку, а потім мене раз і назавжди відвернуло від хлопців, їх слюнів та отих поцілунків, тому я й не хочу ніяких відносин і мене вивертає від однієї думки про них. Але зараз щось пішло не так, якийсь чортів збій системи.



Кетрін Вайт

Відредаговано: 26.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись