Порятунок моєї душі

Розділ 10

Зоряна

Вчорашній вечір важко назвати чудовим, адже це абсолютно не так. Інна зробила істерику, ніяк не хотіла відпускати батьків. У цей момент було чітко видно, що вона ще дитина, яка боїться вийти у навколишній світ без рідних. Весь час змалечку поряд з ними дуже повпливав. У неї страх, що батьки її назавжди покинуть, боїться самотності... І це потрібно чим швидше міняти, адже якщо зараз не навчиться обходитися без мами та тата, у дорослому житті їй буде не легко.

Я планую спочатку, щоб Інна відчула спершу себе комфортно. Нехай стане на ноги, а тоді я буду спілкуватися із нею, як психолог.

Також сьогодні зранку батьки Христі відправилися на довгоочікуваний відпочинок, сама вона залишилася із сестрою, а я пішла додому, бо мені потрібно на одинадцяту на роботу, а вечері відвідаю моїх горе подруг.

Збираючись, сьогодні на працю чомусь всередині усе було не спокійно. Так, вам не почулося, навіть у психологів бувають погані передчуття. Спершу подумала, що я щось забула. Перевірила увесь свій список, який знаходиться у телефоні, начебто усе на місці. Потім, увімкнула спокійну музику, аби відключитися, але й це не допомогло.
Коли часу уже було обмаль, я вирішила просто не звертати уваги та іти на роботу. Випивши горнятко кави, з каменем на душі попрямувала на працю.

Дійшла спокійно, без пригод. Відкрила свій кабінет, зробила все, що і завжди й сіла за ноутбук. Ніби все як зазвичай, нічого магічного не відбувається, але той вранішній стан ніяк не проходив.

Пацієнт, а точніше малесенька пацієнтка мала бути з хвилини на хвилину.
Коли у двері постукали, то дещо дивне зі мною почало відбуватися.
Чим ближче до них підходила, ти більше зростало якесь дурне хвилювання. Було таке відчуття ніби я стою на скелі і хочу стрибнути. Адреналін у крові зашкалює…

І тут узявшись за ручку, відчинила двері, і побачила наймиліше личко на світі, усі відчуття, які були присутні до цього моменту, зникли. Обійнявши маленьку красуню, мені полегшало, але натомість з'явилися дещо інше. Якась водночас знайома і не зрозуміла енергетика обвила мене. Глянувши у сторону того, з ким прийшла Лора, я сіпнулася. Адже тітка не може бути такою високою і носити чоловічі туфлі.

Наважуюся підійняти очі та глянути на чоловіка, якого точно знаю.

– Зоряно Андріївно, познайомтеся, це мій дядько Тимур! – говорить маленька, а ми не можемо погляди відвести. Я не розумію, що зараз відбувається. Все якось так перемішалося, що слова не можу сказати.

– Доброго дня, – перший обізвався він, – приємно познайомитись! – підходить і при обнімає.

– О це ви круто зробили, – викрикує Лора.

– Чому?

– Мені вона колись казала, що обожнює обійми, – у цей момент, я просто засоромилася, як підліток. Не розумію себе останнім часом.

– Візьму це на замітку, – під мигнув.

Лора одразу побігла на своє місце, а я залишилася поруч з Тимуром.

– Я почну сеанс зараз з дівчинкою, а ти можеш посидіти там на диванчику.

– Здивувала…

– Що?

– Кажу, що ти здивувала.

– В якому сенсі? – не могла зрозуміти його.

– Звичайно, що у хорошому! Хочу поспостерігати за твоєю роботою, дуже цікаво.

– Ти спеціально це робиш?

– Що саме?

– Знаходиш мене і під приводом дівчинки, приходиш сюди, але знай, що моя думка не зміниться.

Спершу усміхається, а потім починає йти у мою сторону. Чомусь у цей момент, хочеться сховатися за диваном і деякий час звідти не виходить.

– Це ми ще побачимо, – проговорив біля самого обличчя.

Я довго не думаючи вириваюся з полону цього дивного аромату і біжу до маленької.

Розмова із нею проходила, як завжди. Ми на одній хвилі, і це дуже класно, але сьогодні дещо заважало. Протягом цих півтори години Тимур не зводив свого погляду. Це абсолютно не подобалося, адже і розуміла, що він має наречену, і якою вона не була б, але між ними є зв'язок. Тому вирішила ігнорувати усі його жести.

Під кінець, Лора захотіла погратися ще трішки у куточку відпочинку, а мені нічого не лишалося, як підійти до її дядька.

– Звідки ви знаєте їх? – запитала його прямо простягаючи трав'яний чай.

– Чесно, про існування родичів, які проживають у Львові я дізнався нещодавно. Батьки мої приїхали сюди погостювати, а ми саме в той час прилетіли із Лондона до них у гості.

– З Лондона? То ви не місцевий?

– Я думаю, що нам краще перейти на " ти" , якщо не проти.

– Добре, чекаю відповіді на запитання.

– Народився у Києві, а згодом переїхав за кордон.

– Цікаво…  – намагалася чим найменше привертати до себе увагу.

– Так, а ви бачу присвятили своє життя, аби лікувати людей, які вже не вірять в одужання.

– Насправді, вони знають, що є така можливість. Але у голові у них утворилися бар'єри, своєрідні перешкоди, які говорять ним закритися, адже допомоги не існує. І тому в багатьох випадках все розпочинається із наших думок, які присутні у голові.

– Частково з тобою згоден, але чи у всіх випадках знаходиш ти рішення, невже усе можна вирішити розмовою?

Мені не сподобався тон з яким він це промовив, ніби якась насмішка.

– Ну якби прийшла людина така, як ти, то важко було знайти спільну мову, – всміхається, нахаба, – я думаю, що вам вже пора йти.

Просто розвертаюся і прямую у сторону Лори, але мене зупиняють. Тимур ловить мою руку і розвертає до себе.

– Це прозвучить трішки дивно, але я хотів почути її історію.

– Тобто? Ти не знаєш? – спантеличено перепитала.

– Ні.

– Якщо загальному, то на її очах померли батьки, – його вираз обличчя моментально змінюється. Послаблює хватку і сідає на диван.

– Як це сталося?

– Аварія, її тато не справився з кермуванням. Нещасний випадок.

– Як… А як вона це перенесла спочатку? – бачу, що його ця інформація  ранила.

– Дуже погано, спочатку мовчала… Слова вимовити не могла. Тітка зі сльозами її привела до мене.

– Зараз з нею все добре?

– Так, протягом цих трьох місяців її стан нормалізувався. Та ти сам бачиш, що зараз сміється і радіє.