Повертатись - погана прикмета

2

Наступного дня він подав заяву на звільнення, а ще через два тижні, витримавши  невеличку війну з матір'ю, переїхав до іншого міста. Недалеко, лише за п'ятдесят кілометрів, щоб не кидати напризволяще батьків - але разом з тим достатньо, щоб більше не зустрічатися з Євою, навіть випадково. У цьому місті жив його інститутський товариш, який мав кращі бізнесові здібності і  нещодавно відкрив власну фірму. Він узяв Вадима на роботу дизайнером комп'ютерної графіки. Заробіток був непоганий, вистачало на оренду квартири та все необхідне для життя.

Після розставання з Євою Вадим довго відчував душевний дискомфорт, але це було не так тяжко, як він собі уявляв. Деяку роль відіграло ще й вражене самолюбство. Воно подіяло, наче анестезія, на душевну рану. Він просто забороняв собі думати про Єву, а незнайомі люди навколо, нова робота  допомагали відволікатися. От тільки жінок та дівчат Вадим сторонився, причому часом так демонстративно, що хтось на роботі навіть розпустив чутки про його нетрадиційну орієнтацію.  Ну й нехай, до пліток йому вже давно було байдуже.

Це сталося одного серпневого дня -  тоді, коли вже залишалися лічені дні до початку осені. На фірмі, що протягом літа мала небагато клієнтів, справи пішли краще,  тож Вадимові довелося довше затримуватися на роботі, але він був і радий з того. Все одно в  холостяцькій квартирі його ніхто не чекав.

На вихідні він їздив до батьків, повертався з торбами різних фруктів-овочів, які взагалі-то йому були ні до чого, бо харчувався або в їдальні поруч з роботою, або сам щось на скору руку готував з напівфабрикатів. Але не хотілося засмучувати батьків, які так хвалилися добрим урожаєм, тому покірно волік сумки з картоплею і помідорами, а наступного дня приносив на роботу й роздавав колегам "щоб не пропало добро."

Це був звичайний понеділок, вони з  їхнім системним адміністратором Вітькою затрималися на роботі, і виходили з офісу уже в сутінках. Стояв теплий, оксамитовий літній вечір, і Вадимові раптом стало сумно, що зовсім скоро настане осінь, знову почнуться дощі, тумани, доведеться йти на роботу затемна і повертатися так само у  темряві. Дуже хотілося, щоб сталося якесь диво, і час побіг назад. Туди - у  червень, або в квітень. Або взагалі на десять чи п'ятнадцять років тому. Тільки щоб його розум і досвід залишилися нинішні, щоб він не змарнував бездарно стільки років свого життя, а раніше взявся робити кар'єру, створив би сім'ю... Он Віктор його ровесник, а в нього уже синові десять років, і недавно народилася донька. Його, Вадима, попросили стати малечі хрещеним батьком. І він ( вперше у житті, ну, не доводилося раніше) обережно тримав на руках крихітне дитинча і дивився з подивом на маленькі пальчики, рожеві вушка, крізь які просвічувало сонце - йому здавалося, що це якесь диво. І так само вперше замислився над тим, що дуже хотів би й сам стати батьком. Це були такі чудернацькі думки, що він сам із себе посміявся. Однак тепер вони не полишали його, і  вперто поверталися знову й знову.

Вони з Вітьком ішли вулицею, і з ними  ( точніше, з його другом) привіталася молода дівчина. Вітько був балаболом ще тим, він спинився і довго розпитував  її про якихось спільних знайомих ( як зрозумів Вадим, це була молодша сестра Вікторової однокласниці). Вадим стояв поруч і участі в розмові не брав, але час від часу поглядав на  Аліну ( так її йому відрекомендував товариш). Вона була геть юна, можливо, років двадцять чи трохи більше. І раптом нагадала йому Єву - у Аліни також було хвилясте золотаво-руде волосся, зелені очі та ледь помітне ластовиння на носику.  Правда, посміхалася вона зовсім по-іншому - трохи сором'язливо, і разом з тим лукаво.

Чи то Віктор побачив, як ці двоє зустрілися поглядами, чи просто випадково так сталося, але він сказав Аліні:

 - Ти не йди одна так пізно через стадіон, там часто наркомани ошиваються, і ліхтарі не горять.

 - Я не боюся, - відповіла дівчина.

 - І все одно, ось хай Вадим тебе проведе, йому по дорозі.

Вадиму насправді було зовсім в інший бік, але він про те змовчав.

 - Із задоволенням складу вам компанію, - сказав він, звертаючись до Аліни.

 - Ну, якщо вам по дорозі... - знизала плечима вона.

Вони йшли дуже повільно, розмовляли про всяку всячину. Вадим дізнався, що Аліні двадцять один, і вона навчається на останньому курсі університету, на юридичному факультеті. Зазвичай неговіркий, він раптом почав розповідати різні цікаві історії, анекдоти, а дівчина слухала з цікавістю, час від часу докидаючи свою  репліку.

Коли вони дісталися стадіону, то кілька разів обійшли навколо нього по біговій доріжці. Додому йти не хотілося. Такий це був теплий, ніжний, розкішний вечір - з таким темно-фіалковим небом. з такими яскравими, які бувають лише у серпні, зірками... І все ж довелося  звернути  у провулок, котрий вів до будинку Аліни.

Коли вони зупинилися біля під'їзду, Вадим запитав:

 - А може, завтра ще кудись сходимо, погуляємо?

 - Я завтра не зможу, йду на день народження до подруги. Хоча, - вона поглянула на нього і легенько посміхнулася, - якщо хочете, можна разом піти.

 - Але це, мабуть, не дуже зручно. Ми ж із вашою подругою незнайомі.

- Нічого страшного, в нас така компанія, що всім гостям раді Ось побачите, там буде дуже весело.

 - Алінко, то може, перейдемо на "ти"? І обміняємося номерами телефонів, щоб бути на зв'язку?

 - Без проблем...

Йому дуже хотілося поцілувати її, але він стримався. Відчинив перед нею двері:

 - Дякую! - вона помахала рукою і пішла по сходах. На мить йому здалося. що то була Єва - такий же зріст, фігура, колір волосся...

Аліна  озирнулася, і мана відпустила його.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 12.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись